Читать онлайн книгу "Шлях меча"

Шлях меча
Генри Лайон Олди


Кабiрський цикл #1
Клинок, вдумливий, як людина. Людина, небезпечна, як клинок. Вони поруч, навiть разом, проте не чують один одного. І лише пройшовши через смертi близьких i мало не загубивши себе, вони стануть друзями, майже единим цiлим.





Генрi Лайон Олдi

Шлях меча





Книга I

Кабiр


– Ось людина стоiть на розпуттi помiж життям i смертю. Як iй повестися?

– Забути про свою двоiстiсть, нехай меч сам спокiйно стоiть пiд небом!

    Із розмов Кусунокi Масасiге зi своiм наставником




Частина I

Меч людини


…Ось виносять iз пiдвалу,
Із-пiд дюжини засовiв,
Із-пiд дев’яти замкiв —
Ось несуть назустрiч сонцю,
В денне сяево виносять
Короля мечiв звитяжних,
Битв суворих владодержця,
Муку й гордiсть Коваля,
Знемагання дужих рук!..

    Калевiпоег




Роздiл 1





1


Ми зустрiлися з харзiйцем за кутовою вежею Аль-Кутуна, в одному з брудних i вузьких провулкiв району Джаффар-ло, що подiбнi до ниток старого темляка – поплутанi й зашмульганi.

Його Придаток загородив нам дорогу, широко розставивши кривi ноги й схиливши до плеча голову, прикрашену неправдоподiбно маленькою тюбетейкою. Вишиття на тюбетейцi було майстерне, дрiбний бiсер лежав рiвно й рясно. Руки Придаток не ховав, i в них, схоже, нiчого не було. Звичайнi руки добротного Придатка – гладенькi й спокiйнi.

Наближаючись, я роздивився його i спершу не завважив Звитяжця, рiвного собi – нi за плечем, нi на поясi, схованому пiд складками ледь приспущеного плаща, нi…

Одна Придаткова рука пiдкинула у вечiрню прохолоду зiм’яту хустинку, i вона зненацька пурхнула бiлим мереживним метеликом, на мить зависнувши в повiтрi; iнша рука лягла на невидимий пояс, у пряжцi щось лунко брязнуло – i вивiльнений пояс радiсно заспiвав, розгортаючись у сталеву смугу, стаючи Звитяжцем i вiтаючи мене ритуальним свистом.

Чужий Звитяжець ледь помiтно лизнув тонесеньку тканину хустинки, що падала долi, i з одного метелика зробилося два, а я схвально хитнувся i згадав про те, що народженi в спекотнiй Харзi – пiвтора караваннi переходи вiд Кабiра – споконвiку пишаються тим, що походять вiд язика Рудного Полоза.

І менi стало тiсно в одязi – буденних шкiряних пiхвах, перехоплених сiмома плетеними кiльцями зi староi бронзи. Я висковзнув назовнi, радо пiрнув у Кабiрськi сутiнки, – i вчасно. Придаток харзiйця вже присiдав, пружинячи на врослих у землю ногах, i менi довелося щосили рвонути руку свого Придатка вгору й навскоси праворуч, бо iнакше заiжджий Звитяжець легко зумiв би знести верхiвку тюрбана мого Придатка, що, за Законом Бесiди, означало б мою поразку.

Вiн, певно, зовсiм недавно приiхав у столицю, iнакше не розраховував би закiнчити Бесiду зi мною iз першого ж змаху. Якщо я й поступався харзiйцевi в гнучкостi (а хто iм не поступаеться?!), то у швидкостi ми могли потягатися – i цього разу не на його користь.

– Чудово, Прямий! – продзвенiв гiсть iз Харзи, завiбрувавши вiд зiткнення й задоволено називаючи мене безособовим iм’ям. – А якщо ми…

Вiн змарнував час. Я вiдкинув балакучого харзiйця вбiк, тодi легко смикнув долоню мого Придатка, його слухняне тiло вiдреагувало миттево, припадаючи на колiно – i я двiчi простромив плащ харзiйського Придатка впритул до плеча й правого лiктя, вiдчувши на собi палючий дотик чужоi й далекоi плотi.

Обидва рази я тiсно припадав до тiла Придатка – спершу плазом, а тодi лезом; i на тендiтнiй i вразливiй шкiрi не залишилося навiть подряпини.

Щонайменше нерозумно псувати чужих Придаткiв, якщо iх так складно пiдготувати для достойноi служби Звитяжцевi. Втiм, самовпевнений харзiець мiг би вибрати собi й кращого носiя…

…Уже виходячи з провулку, я згадав, що по завершеннi Бесiди забув назватися Звитяжцевi з Харзи, i пошкодував про це. Нiщо не мусить стати на завадi ввiчливостi, навiть зайнятiсть або роздратування.

Я – прямий меч Дан Г’ен iз Мейланьських Звитяжцiв на прiзвисько Єдинорiг. Мiй Придаток – Чен Анкор iз Вейських Анкорiв. Хоча це й несуттево.




2


Повернувшись додому, я пiднявся у верхню залу, зачепився одним кiльцем пiхов за гак i пригорнувся до улюбленого мехлiйського килима, забувши переодягтися. Всi моi думки були зайнятi дивною зустрiччю за вежею Аль-Кутуна, тому легким внутрiшнiм поштовхом я вiдпустив Придатка, який одразу вийшов iз зали, поправивши по дорозi начiпнi грати запаленого камiна.

Менi треба було побути на самотi.

Я вже дуже давно нiкуди не виiжджав iз Кабiра, i тут мене знали достатньо добре, щоб не влаштовувати подiбних випробувань – i вже тим паче мало хто ризикнув би ось так, мимохiдь, без належних церемонiй утягувати Єдинорога в шаленi Бесiди. Такi забави добрi замолоду, коли тiло трiпоче вiд надлишку енергii, i спрага пригод туманить свiдомiсть молодого Звитяжця.

Ах, юнiсть, юнiсть, чому ти так любиш сперечатися й доводити?.. i майже завжди невчасно, не там i не тому, кому слiд…

У моему вiцi – а я змiнив уже п’ятого Придатка, вiддаючи перевагу послужливому й умiлому родовi Анкорiв iз загубленого в барханах Верхнього Вея, окраiни Мейланя – отже, в моему вiцi вистачае шести-семи традицiйних турнiрiв на рiк i, звiсно, звичайних Бесiд зi знайомими Звитяжцями, доволi регулярних.

Певно, найчастiше я зустрiчався з Вовчою Мiтлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогiв або скуйовдженого хвоста степового вовка, пiкою з вулицi Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; i, правду кажучи, я нудьгував за Мiтлою, сподiваючись на ii повернення бодай до середини найближчого турнiру.

Менi подобалося прослизати мiж ii зазубреними вiдростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моiм приятелем-суперником, завше фамiльярним, як i вся його дворучна рiдня, еспадоном Гвенiлем Лоулезьким – вiн пiд час Бесiди волiв обрушитися на тебе всiею своею тушею, змушуючи спiшно пружинити й вiдлiтати вбiк; а потiм Гвенiль вiддалявся, нахабно розвалившись на плечi двожильного Придатка з породи свiтлявих мешканцiв пiвночi й оголеним клинком випромiнюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишнi образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишнi. На недавньому турнiрi в зовнiшньому дворi замку Бурайя я таки пiдловив захопленого Гвенiля на його коронному змаху, i мое вiстря легенько торкнулося борлака на дужiй шиi його Придатка – а навiть самовпевнений еспадон чудово знав цiну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Гвенiль, опускаючись униз i вперше не поспiшаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощiв…

Я вiдсалютував Лоулезькому гiгантовi, i вiдтодi часто згадував замок Бурайя i свiй трiумф.

Але все ж – звiдки взявся цей дивний харзiець? Заради Грозового Клинка – це випадковiсть чи замiр?! Юний забiяка, що недавно прибув у Кабiр, чи досвiдчений Звитяжець, який розважливо пробуе сили наодинцi, без глядачiв?..

…Дрова в камiнi майже прогорiли. У дверi зали вервечкою пройшли Малi Звитяжцi мого дому, розгойдуючись на поясах своiх Придаткiв i виблискуючи однаковими – фiолетовими зi срiблистим прошивом – пiхвами.

– Вiтаемо тебе, Вищий Дан Г’ене! – коротко брязнули Малi, доки iхнi Придатки юрмилися бiля камiна, накривали на стiл, пересували крисла й витирали iз вiтражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув iм iз килима. Деяких Малих я знав дуже давно, iз самого народження – вони споконвiку приписанi до свити Мейланьських прямих мечiв Дан Г’енiв. Тi з них, чиi клинки були ледь-ледь вигнутi, попри двосторонню заточку, а на чашках гард красувалося вiзерунчасте карбування, володiли Придатками, якi особисто обслуговували Придатка Чена. Іншi – короткi й широкi кинджали з плебейськими замашками – стежили за безлiччю суетних дрiбниць.

Примiром, щiльно зачиняли вiкна, щоб повiтря в примiщеннi залишалося сухе i тепле – вiрнiше, стежили за вiдповiдними дiями довiрених iм Придаткiв, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рiдина. Така ж тече в жилах Придаткiв i називаеться кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зiпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино iнодi було необхiдно, хоча воно й змушувало Придаткiв утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’янiння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнiр чи навiть пересiчну Бесiду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’янiння й до того, чому я – Мейланьський Єдинорiг – вiддаю перевагу саме родовi Анкорiв Вейських.

Але про це iншим разом.




3


Запалили свiчки.

Я щойно зiбрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полiрування клинка виграе полисками живого полум’я й кольорових тiней од вiконних вiтражiв, нагадуючи змiiну шкiру пiсля купання, – але сталося непередбачуване.

На порозi зали зринув есток Заррахiд, який ось уже близько сотнi рокiв служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазi минуле до того, як вiн прийшов до мене на службу – було повите мрякою, i я знав лише, що вузький i хижо витягнутий есток iз незвичним для корiнних кабiрцiв жолобом майже на всю довжину клинка – виходець iз захiдних земель, з Оразма чи Хiни, якi граничать iз Кабiрским емiратом уздовж лiвого рукава жовтоi Сузи й пов’язанi з ним васальною клятвою.

Утiм, Заррахiдове минуле цiкавило мене мало. Менi було досить того, що зараз на кожнiй iз чотирьох смуг чорного металу, з яких сплiталася гарда мовчазного естока, стояло мое особисте клеймо – здиблений единорiг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахiдовiй дiловитостi й беззастережнiй вiдданостi, а його манерам мiг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, примiром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсiм не соромлячись цього. Чимось есток Заррахiд нагадував свого нинiшнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям i пiдкреслено прямою спиною.

– До вас гiсть, Вищий Дан Г’ене! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подiбний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр! – протяжливим брязкотом вiдгукнувся есток, не залишаючи менi вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салiм, ятаган iз панiвноi династii, фактично був найупливовiшим клинком у бiлостiнному Кабiрi; i вже, ясна рiч, вiн був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовiшим» я маю на увазi саме вплив, а не майстернiсть. Пiд час Бесiд або турнiрiв рiд i статус Звитяжця не вiдiграють жодноi ролi, i менi не раз доводилося схрещуватися хоча б iз тим же Заррахiдом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умiлий i нещадний Бесiдник. Ми зовнi трохи скидалися один на одного i, правду кажучи, колись я переймав вiд Заррахiда не лише манери.

Але вiддамо належне – якщо за майстернiстю родовитий ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр i не входив у першу дюжину столичних Звитяжцiв, то в другу вiн уходив напевне, i це було вже неабищо; хоча найчастiше Абу-Салiм усе ж ухилявся вiд Бесiд iз упливовим кланом Нагiнат Рюгоку або з Вовчою Мiтлою i ii подругами, вiддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був iз ним заодно, хоча й не завжди. А останнiм часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голiвцi мого рукiв’я, погоджуючись, i Заррахiд вiдвiв свого Придатка вбiк, звiльняючи прохiд.

Важкий Придаток Абу-Салiма, обвислi й закрученi з кiнцiв вуса якого нагадували перевернену гарду гордовитих стилетiв Ларбонни, урочисто наблизився до моеi стiни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потiм вiн трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салiм одягнув сьогоднi пiхви з фарбованоi пурпуром замшi з тисненням трилисника i восьмигранним лакованим набалдашником, – i за мить ятаган Шешез привiтально прошемрав, опускаючись на сандалову пiдставку для гостей.

Висiти Абу-Салiм не любив – як у всiх ятаганiв його роду, центр ваги Шешеза змiщався дуже близько до розширеного краю клинка, через що ятагани, якi висять на стiнi, мають трохи незграбний вигляд. Але Звитяжцям Кабiра було добре вiдомо, наскiльки оманливе це враження, та й сам я не раз бачив, як його величнiсть iз легкiстю рубае десять шарiв грубого сукна, обгорненого круж сталевого дроту. І взагалi вирiзняеться неабиякою вправнiстю.

Навiть дворучний грубiян Гвенiль Лоулезький i його брати-еспадони (попри вiдсутнiсть васальноi залежностi Лоулеза вiд Кабiрського емiрату) уникали при стороннiх називати Абу-Салiма просто Шешезом, хоча ятаган i любив свое перше iм’я. Шешез – мовою його предкiв, Диких Лез, якi колись привели своiх гiрських Придаткiв у Кабiр, – означае «блискавка» або «лоб Небесного Бика».

Високошляхетний ятаган вповнi виправдував це iм’я.

Ворухнувшись у належному для такi митi поклонi, я вже було вирiшив наказати змiнити на менi одяг, але Абу-Салiм засовався на пiдставцi й хитро пiдморгнув менi зеленим смарагдом, що прикрашав його рукiв’я.

– Терпiти не можу парадних убрань, – весело мовив вiн, улаштувавшись зручнiше. – І тисне, й бiк натирае, а нiкуди не дiнешся – палацовi чистоплюi не зрозумiють. Менi б твого Заррахiда на тиждень-другий, щоб показав iм, з якого боку олiею змазують…

Я зрозумiв, що розмова буде неофiцiйна. Придаток Чен уже стояв за Придатком Абу-Салiма, i ми, не змовляючись, вiдiслали iх до стола – пити свое улюблене вино. Малi Звитяжцi заметушилися довкола, поглядаючи то на нас iз Шешезом, то на застиглого бiля дверей естока Заррахiда.

Абу-Салiм не звернув на Малих анi найменшоi уваги.

– Добре в тебе, Єдинороже, – мрiйливо протяг вiн, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокiйно… не те що у мене в палацi. Заздрю, слово честi…

– Я люблю спокiй… Шешезе, – вiдповiв я, вирiшивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаеш – ми, мейланьцi, в душi самiтники. Прийоми й параднi виходи нам не iмпонують. У мене навiть пiхов пiдходящих для такоi справи нема, i плетiння на рукiв’i позатиралося…

– Не прибiднюйся, – усмiхнувся ятаган, – усе в тебе е. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрiдного, Фархада Абу-Салiма iль-Рахша фарр-ла-Кабiра знаеш? Розумiю, що найменнячко довге, але ж i дядько в мене не з коротких… То знаеш чи нi?

Я кивнув. Іль-Рахша – або ж «Крило бурi» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фарр-ла-Кабiрiв, i ще кiлька разiв на дуже давнiх турнiрах. На останнiх Іль-Рахш iз якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його пiдкреслено бiдне рукiв’я без срiбла й самоцвiтiв, уривчасту манеру Бесiди й улюблений удар iз протяжкою пiд час рубання предметiв.

Як же давно це було? Давненько…

Незабутнiй був Шешезiв дядько. Фархада Абу-Салiма iль-Рахша фарр-ла-Кабiра називали мало не найстарiшим у Кабiрi Звитяжцем i казали, що вiн пам’ятае навiть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вiрилося.

Ятаган задоволено похитав провислим ременем пiхов.

– Ось i гаразд, – заявив вiн, – ось i чудово!.. Ти розумiеш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три днi тому малюк народився. Крiпкенький такий, горластий, не те що попереднi миршавцi… Оце дядько Фархад i вирiшив собi нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в iль-Рахша на це нюх, дуже вiн шульг полюбляе… Одним словом, завтра Церемонiя Посвяти. Прийдеш? Адже в нас iз Вищих Мейланя хто зараз у Кабiрi? Ти i Тессен Седзi, але це бойове вiяло нiкуди не виiздить уже рокiв вiсiм. І справдi самiтники ви, мейланьцi…

Я подумав. Запрошення, та ще й особисто вiд Шешеза (чи вiд самого iль-Рахша?! А перепитати – незручно…) мене тiшило. Тiшило, але було несподiваним, а тому його слiд було осмислити. І рiд мiй, i статус у Кабiрi цiлком вiдповiдали честi бути присутнiм на Посвятi Придаткiв панiвного дому – щоправда, дотепер високошляхетнi ятагани волiли вiдправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) вiдпочинок членiв свого роду без стороннiх.

І особлива пишнiсть при цьому теж не заохочувалася. На крайнiй випадок запрошувалися родиннi шабельнi клани, чиi предки й предки ятаганiв фарр-ла-Кабiрiв були вихiдцями з тих самих плоскогiр’iв – цiльнокованi Малхуси iз зигзагоподiбним зрiзом тупого боку клинка бiля самого вiстря й нетовариськi Киличi з ущелин Озека, схожi на молодий мiсяць. Ще зрiдка нечисленнi Шамшери з перевалу Рок…

До чого тут Вищi Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скiльки!.. оце як перевiз у Кабiр Хо Анкора, прадiда нинiшнього Придатка Чена, так i осiв у столицi… навiть у гостi додому не iжджу. Он воно як – додому в гостi…

Я уявив собi, як гордий Шешез Абу-Салiм запрошуе на Посвяту Тессена Седзi, а вперте вiяло заперечно ворушить потемнiлими вiд часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотностi, – i зрозумiв, що погоджуся.

– Вважаю за честь, – вiдповiв я. – Неодмiнно буду.

– Чудово! – щиро зрадiв Шешез, i менi раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеностi приховуе справжню мету свого приходу, i що зараз я погодився не лише вiдвiдати Церемонiю Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.

Хiба мало в мене клопоту?.. Харзiець цей незрозумiлий, Мiтла ось поiхала i коли повернеться – невiдомо, а тепер ще й неждана любов дому фарр-ла-Кабiр до мейланьцiв…

– Просто чудово! Бо на таких урочистостях iржавiеш вiд нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповiси нам що-небудь цiкаве… Пам’ятаеш, твiй брат, Великий Да-дао-шу вашi перекази полюбляв розповiдати, доки не поiхав додому? Про походи Диких Лез, про пiдземну кузню Нюринги, про мертвих Звитяжцiв iз завше теплим лезом… як ви iх називаете? Одзвитяженi, здаеться?

– Тьмянi. Тьмяними iх називають…

Це вирвалося в мене мимоволi. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неi пiсля заходу сонця. Шешез мае рацiю – у давньому Мейланi вiрили в багато чого, на що бiльшiсть Звитяжних емiратiв зволiли заплющити очi або вдати, нiби заплющили… а ось менi нiяк не вдавалося. Та й очi – iх Придаткам заплющувати звичнiше, а в Мейланi кажуть: «Вiд страху в пiхви не сховаешся».

Шешез не знав, чому мiй старший брат Да-дао-шу, поруч iз яким i Шешез, i гiгант Гвенiль здавалися не такi вже й великi, минулого лiта спiшно покинув усi справи в Кабiрi й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання вiд наших старiйшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабiра. Вирiшили, певно, що молодий Єдинорiг…

А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадкiв найзнатнiших Мейланьських родiв – Єдинороги – Г’ени, Сивi Пелюстки та единий спадкоемець Орлиного Кiгтя, меч-гак Цзянгоу —свого часу залишили батькiвщину i виiхали безоглядно. Я i Да-дао-шу – в Кабiр, меч-гак Цзяньгоу – в Хiну, iншi – хто куди…

Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезовi воно взагалi нi до чого.

– Так, справдi, – Шешез задоволено потерся об ложе пiдставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмянi, звичайно! А я чомусь нiяк не згадаю… у Фархада запитував – не вiдповiдае. Геть старий, певно, став! Власну тiнь навпiл розрiзати хоче. Та гаразд, це справи родиннi… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!

…Ще близько години ми базiкали про рiзнi свiтськi абищицi, а тодi Шешез Абу-Салiм ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невiдкладне.

– У Хаффi, на вiдкритому турнiрi, – мимохiть сказав ятаган, доки його Придаток уставав iз-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому черевi, – з Кривим Киличем Енгром неприемнiсть сталася. Ти ось його не знаеш, а в нього Придатка зiпсували. Усерйоз. Сам розумiеш, шабельнi клани – вони гарячi, iм молодi Придатки потрiбнi, а тут праву ногу геть вiдрiзали. Вище колiна. І самого Кривого Килича надщербили…

– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойнiсть. – Може, хтось iз недосвiдчених, учора кованих? Нi, дурницi кажу, iх на вiдкритий турнiр i не допустили б, на першiй же рубцi вiдсiюють!.. Або бувае, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледiла…

– Бувае, – сяючи, ухилився вiд прямоi вiдповiдi фарр-ла-Кабiр. – Усяке бувае. Он i в Дурбанi теж… Бувае – це коли ранiше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогоднi чи принаймнi вчора…

І не доказав.

– На Посвяту приходь, – додав вiн уже вiд дверей. – Ти розповiси, ми розповiмо… дивись, i час веселiше мине.

Залишившись сам, я уявив собi Щербатого Килича, тодi подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – i до ранку мене мучили жахiття. Менi снилися зiпсованi Придатки. Я вiдчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаноi плотi.

Придаток Чен усю нiч просидiв над глечиком, i я не проганяв його iз зали.




4


Уранцi, в серединi четвертоi сторожi, я послав Заррахiда з дорученням довiдатися точний час Посвяти в Абу-Салiмiв – учора так i не запитав про це в Шешеза – i заодно послухати свiжi мiськi плiтки. Заррахiд був не найкращий збирач плiток, зате мiй есток умiв миттево вiдсiвати лушпиння балачок вiд рiдкiсних зерен iстини – а це зараз хвилювало мене найпаче.

Я сподiвався виловити в каламутнiй рiчцi вигадок форель сенсу, як iнодi казав Тризубий Кра, що в години дозвiлля полюбляв бити вертку срiблясту рибу в пiнявих гiрських потоках Айера i Бек-Неша на пiвнiчному сходi вiд Кабiра.

Пишномовство було нинi в модi. Заразна, вiдверто кажучи, штука… Я з жалем вiдзначав, що навiть у Бесiдах Звитяжцi все частiше вiддавали перевагу не коротким i ясним випадам i не ударам без замаху, а довгим фразам iз безлiччю вивертiв i двозначностей. На жаль, столичнi звичаi волiють бути кращi…

Не минуло й пiвтори сторожi, як есток повернувся й доповiв, схвально поплескуючи спiтнiлого Придатка ефесом по стегну, що в Кабiрi нi про що не базiкають. Тобто не те щоб зовсiм нi про що, i не те щоб усi Звитяжцi в столицi заховали клинок балакучостi в пiхви обережностi – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – i так далi, i тощо, i ще багато слiв було вимовлено естоком у тому ж стилi.

Коли я нарештi зрозумiв причину красномовностi зазвичай мовчазного Заррахiда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркiтливим ковадлом Нюринги, вiн намагався мене розвеселити! Певно, пiсля Шешезового вiзиту й безсонноi ночi я мав не найкращий вигляд, ось вiрний Заррахiд i намагався повернути засмученому Єдинороговi колишнiй блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успiх. Щоправда, ненадовго, бо мiй збадьорений настрiй швидко зiйшов на сумовитi пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжцiв напало таке дивне онiмiння. Пишномовство пишномовнiстю, а брехати менi Заррахiд не буде.

Кабiр мовчить за три днi до турнiру?! Та радше дерево перестане горiти у вогнi, а вода спричиняти iржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дiстануть мене й у Кабiрi? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зiпсованим Придатком, але якщо в маленькiй Хаффi з’явилися Тьмянi, багато хто роздiлить твою долю. Тебе це втiшае, Киличу? Мене – нi.

– Усе готове до виiзду, Вищий! – доповiв Заррахiд, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в мiсто…

…А у дворi бiля внутрiшнiх ворiт уже били копитами по брукiвцi двое коней, завчасу виведенi зi стаень, i Звитяжець-брамник, – Пiвденний тризубець Цзи на прiзвисько Третiй Вус Дракона – презирливо поглядав на суетних конюхiв-Придаткiв.

Брамника менi свого часу порекомендував Заррахiд, i вiдтодi Третiй Вус беззмiнно стояв на сторожi бiля входу в Кабiрський дiм Єдинорога. Беззмiнно – бо тризубець мав одразу двох Придаткiв, i доки один iз них iв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довiряв вибору Заррахiда, та й Третiй Вус Дракона нiколи не брав участi нi в Бесiдах, нi в турнiрах – то ж приводу до плiток не давав. А одного разу менi випадково довелося побачити, як вiн танцюе глупоi вночi в порожньому дворi, перекидаючи сяючий мiсяць через своi хвилеподiбнi леза – i я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вiкно, коли настае повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двiр i сiдав на коня, вiдкидаючи лiву полу верхнього халата-каби iз зеленого шовку – щоб тканина не туляла менi огляд i не заважала пiд час поiздки спiлкуватися з Заррахiдом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боцi свого Придатка, який однаково володiв обома руками, таким чином при кiнному виiздi в мiсто ми опинялися майже впритул – це, ясна рiч, дуже зручно для приватних розмов у мiськiй товкотнечi.

І не обов’язково верхи.

– Вiдчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Г’еном! – коротко i владно продзвенiв есток Заррахiд, суворо дотримуючись усiх належних iнтонацiй i ритуальноi дистанцii мiж нами – рiвно пiвтори довжини мого клинка. Звiсно, брама вiдчинили б i так, без спецiального наказу, але традицii е традицii, i не менi змiнювати встановлене предками.

А якщо вже змiнювати, то починати варто зовсiм не з церемонii виiзду в мiсто.

Придаток Чен пiдвiвся в сiдлi, влаштовуючись зручнiше, i злегка зачепив пiдборами кiнськi боки, через що нервова тварина затанцювала пiд нами, застригла вухами i спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повiд – i за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.

Я не знаюся на конях, i менi не соромно про це казати. Деякi кабiрськi Звитяжцi вiддають перевагу кiнним Бесiдам, i вiд них тiльки й чуеш про сiдла, правильну посадку Придаткiв i переваги удару руба при швидкiй iздi. О нi, це не для мене… Дан Г’ени, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засiб пересування, а вести Бесiди ми полюбляли по-дiдiвськи – не на стрибучiй спинi ошалiлоi тварини, а маючи пiд Придатковими ногами надiйну i звичну землю.

Мейланьськi Дан Г’ени ведуть Бесiду пiшими, i тому ми завжди вiддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хiба в крайньому разi…

Утiм, я не сумнiвався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свiй овес не найгiршi конi ненайгiрших порiд. Звiсно, Заррахiд постарався… он, iде позаду, як вилитий, мов народився в сiдлi!

Цiкаво, а де насправдi народився мiй чудовий дворецький, мiй суворий i мовчазний есток Заррахiд?

– Куди поiдемо, Вищий? – делiкатно запитав Заррахiд, порiвнявшись зi мною.

За межами дому, та ще й наодинцi, есток трохи послабляв сталевi обручi пристойностi, якi сковували його звичайну поведiнку. Крiм того, схоже, щось хвилювало Заррахiда пiсля виiзду в ранковий Кабiр.

– Туди, – невиразно вiдповiв я, а сам загадав: три повороти лiворуч, два праворуч, а опiсля вже будемо думати, куди далi…

Думати не довелося. Пiсля першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжцiв разом iз iхнiми збудженими Придатками. Заррахiд було подався вперед – розчистити нам прохiд, адже нiкого з Вищих ми в юрбi не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китицi, i ми спiшилися.

Постояти з нашими кiньми – звiсно, за вiдповiдну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зi смiшно вiдстовбурченими вусиками бiля голiвки рукiв’i. Його довготелесий Придаток затято смикав бiлястий пушок над верхньою губою, але повiд у вiльнiй руцi тримав мiцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене i взявся прокладати дорогу крiзь галасливе юрмище.

– …Ви чули?

– Нi, а в чому рiч?..

– Та ж у Хаффi те ж саме…

– Куди дивляться владоможцi? Я вас запитую, куди дивляться владоможцi?

– А чому ви саме мене запитуете? Знайшли, бачте, владоможця! І нiчого менi бiк дряпати – щойно вчора лакувався…

– …i що дивно – бiля самого ефеса! Де наймiцнiше…

– А ви його знали? То й що? А…

– Казки! У наш освiчений час не варто придiляти занадто багато…

– Казки? Ви справдi вважаете…

– Темляк! Темляк вiдiрвете!..

– І саме напередоднi Посвяти…

– Чиеi?

– Як чиеi… сам Фархад iль-Рахш Придаткового малюка освячуе, напередоднi турнiру!..

– А я що? Я нiчого… тiльки, кажуть, у Дурбанi…

Заррахiд зненацька звернув убiк, Придаток Чен рiзко зупинився, немов боячись на щось наступити – i я побачив те, що побачив.

І менi здалося, що пiхви стали незвичайно гарячi i щiльно облiпили мое тiло, як сумiш глини, рiчкового пiску й вугiльного пилу перед першим загартуванням, а крижаноi джерельноi води все не було, i я боявся потрiскатися, боявся потьмянiти й розсипатися, боявся…

Передi мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумiв тiльки, що це хтось iз мiсцевих Шамшерiв, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблi був зламаний на три пальцi вище вiд трiснутоi гарди зi сколеною кулькою на одному кiнцi. Нерiвна лiнiя зламу наводила на нехорошi думки – хоча якi вже тут можуть бути хорошi думки! – а iнша частина Звитяжця валялася трохи оддалiк, присипана бурим пилом, i вiстря торкалося Придаткового стегна, розрубаного вiд ключицi до паху.

Як лялька на турнiрi. Як шкiряна лялька, набита всiляким мотлохом уперемiш iз бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салiм або той же еспадон Гвенiль демонструе перед трибунами чистоту рубки, а знавцi славетного удару вже готовi заверещати, захоплено вириваючись iз пiхов i спалахуючи пiд променями опiвденного сонця.

Але лялька нiколи не лежить ось так – жалюгiдно й неприродно пiдвернувши голову й далеко вiдкинувши безсилу руку, немов i пiсля смертi намагаючись дотягнутися до рукiв’я нещасного Шамшера, який перетворився на двi такi ж мертвi половинки колись живого Звитяжця.

Вони лежали зовсiм однаково – Звитяжець i його Придаток, – хiба над останнiм iз дзижчанням вився рiй жирних зеленуватих мух. І, вiдкотившись убiк, притулилася до глиняноi огорожi самотня бронзова кулька з гарди вбитого Шамшера.

– Вибачте! – почулося поруч зi мною.

Я вiдiйшов убiк, i трое важких списiв, Звитяжцiв iз роду Чиань, потужний i широкий наконечник яких урiвноважувався стовщенням на iншому кiнцi ратища, порiвнялися зi мною i наблизилися до трупа. Там двое з них лягли на землю, просто в засохлу кров, а iхнi Придатки постелили зверху своi плащi, закрiпивши iх поясами, i вклали тiло зiпсованого Придатка на цi iмпровiзованi ношi.

Третiй перебрався своему Придатковi на спину, i той дбайливо пiдняв обома руками загиблу шаблю. І менi чомусь стало соромно, що я не знаю iменi вбитого, що я нiколи не зустрiчався з ним нi в Бесiдах, нi на турнiрах, i тепер уже нiколи не зустрiнуся.

Нiколи. Це слово було важче вiд Гвенiлевого удару i невмолимiше вiд Заррахiдового випаду. Або мого.

Нiколи.

…Так вони i вийшли – три прямi списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця i розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабiр; i тi iз зiвак-Звитяжцiв, хто був у пiхвах або в чохлах, оголилися в мовчаннi, салютуючи процесii i думаючи кожен про свое.

А я думав про те, що неможливе iнодi приходить до тебе й каже, усмiхаючись: «Добридень! Пам’ятаеш мене?..»

– Добридень! Пам’ятаеш мене? – пролунало за спиною, i я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.

Харзiець i далi обвивав талiю свого кривоногого Придатка, тiльки зараз не височiла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, i засмученi Звитяжцi розходилися хто куди, несучи в душах частку спiльного болю й сум’яття.

– Хiба ти вчора не довiв до кiнця Бесiду? – похмуро поцiкавився я, забувши, що весь вечiр мiркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не мiсце й не час для Бесiд…

– Дозволь назватися, Вищий Дан Г’ене, – iз несподiваною смиреннiстю заявив харзiець, клацаючи крiпленням рукiв’я й спокiйно випрямляючись у руцi Придатка. – Я – Маскiн Сьомий на прiзвисько Пояс Пустелi, з Вищих Звитяжцiв Харзи.

«То й що?» – ледь було не запитав я.

На щастя, мiй вiрний Заррахiд, який не знав про мою вчорашню Бесiду з харзiйцем, повернув коня нашоi розмови на стежку ввiчливостi.

– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскiн Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволi незалежно кланяючись. – Дозвольте менi, Малому Звитяжцевi зi свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Г’ена, вiдомого в Кабiрi як Мейланьський Єдинорiг…

І Заррахiд замовк на пiвсловi, вдатно змусивши харзiйця або перервати виниклу паузу або вiдiйти.

Пояс Пустелi, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахiда – його стрункий клинок, складну гарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкiрою з насiчками рукiв’я, великий набалдашник-яблуко…

– Якщо такi Малi зi свити роду Дан, – задумливо прошелестiв вiн, – то якi ж Вищi? Утiм, я вже трохи знаю – якi… Я запрошений сьогоднi в дiм фарр-ла-Кабiр, о достойний Малий, чийого iменi я не знаю i чия форма нi про що менi не промовляе, крiм як про вроджену гiднiсть… Передай Вищому Дан Г’ену, щоб вiн у гостях менше розповiдав i бiльше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знае. Прощавай. Ага, i передай також своему пановi, що ми ще зустрiнемося, i не лише на Посвятi…

І ми з Заррахiдом залишилися на спорожнiлiй вулицi самi.

– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахiд, немов ми лише на хвилину, i через зовсiм дрiб’язкову причину, перервали нашу поiздку.

– Назад, – сказав я. – Додому.

– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справдi залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утiк!). – Вам слiд перевдягтися перед Посвятою.

– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхiдно менi в першу чергу.




Роздiл 2





1


…Виблиски вiд смолоскипiв послужливо металися по стiнах коридору, немов розчищали дорогу низцi наших тiней помiж лiпними прикрасами пiд стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище вiд голови Придатка Чена.

Алебастр барельефiв – подоба зображень давнiх часiв, мало не перiоду Диких Лез: моторошна мiшанина сплетених Звитяжцiв (здебiльше списових та iнших древкових родiв) i рук та нiг безлiчi Придаткiв – причому цi руки й ноги часто були найдивовижнiшоi форми, з безглуздими наростами на передплiччях i гомiлках; деякi деталi обривалися, не встигнувши й початися, i це схиляло до розмислiв про зламаних Звитяжцiв i зiпсованих Придаткiв.

«Здаеться, я божеволiю», – роздратовано подумав я.

Нашi тiнi байдуже перетiкали крiзь усi нерiвностi лiпнини й, схоже, нi про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тiнь без видимого розмежування переходить у тiнь Придатка Чена, через що ми ставали схожi на неприемну подвiйну iстоту з його, Ченовим, тiлом i мною як хвостом i рукiв’ям, що стримить iз черева цього чудовиська.

Я суворо заборонив собi думати про що-небудь подiбне – i перестав. Оце йду собi, у гостi йду… все гаразд… Гаразд усе, грiм мене побий!.. що може бути краще…

Смолоскипники звернули за рiг, i ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцiльнiй темрявi, i це подiяло заспокiйливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який iшов поперед мене, вiдстав – певно, бажаючи поговорити з кимось iз знайомих – i я мимоволi опинився на чолi процесii запiзнiлих гостей.

І тут мене зацiкавили нашi провiдники – Малi Звитяжцi дому Абу-Салiм (Фархадовi, певно!), i навiть спершу не вони, а iхнi Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зi смолоскипникiв заледве дiставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащенi олiею, iхнi оголенi торси лиснiли, демонструючи незлецький рельеф м’язiв, а коротенькi нiжки в неймовiрно широких шароварах дрiботiли напрочуд прудко.

Тепер зрозумiло, чому смолоскипи горiли так низько, а нашi тiнi витягалися аж до стелi. Як же я ранiше не зметикував?!

За намотаними мало не в дюжину шарiв поясами, ближче до випнутих черев Придаткiв, виявилися не менш своерiднi Звитяжцi – без сумнiву, брати, оскiльки на одного Придатка-недомiрка припадало по два-три однаковi Звитяжцi. Кожен Малий не перевищував повноi довжини мого рукiв’я, – тобто, був коротший навiть вiд будь-кого з нечисленного клану Стилетiв Кансасi, – i скидався на двiйко молодих мiсяцiв, накладених один на одного рiжками навперехрест.

Навiть на вiдстанi у цих Звитяжцiв, попри на iхнiй статус Малих, вiдчувалась тверда i незалежна вдача.

Певно, захопившись розгляданням, я непомiтно для себе притримав Придатка Чена, сповiльнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхiв’ям у спину мого Придатка.

– Цiкаво, Єдинороже? – зазсмiявся вiн, ухиляючись вiд повторного зiткнення. – Так, справдi цiкаво… Я, коли в замiський дiм Абу-Салiма вперше потрапив, ледь вiд цiкавостi навиворiт не вигнувся! Є на що подивитися!..

– Хто це, Жнецю? – перебив його я.

Повне iм’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прiзвисько Бронзовий Жнець iз Вищих лiвоi галузi Омели Кименськоi. Але на церемонiю Посвяти, як я зрозумiв, у дiм Абу-Салiмiв запрошували взагалi тiльки Вищих, та й мое родове iм’я було не коротке, отож цiлком пристойно було опустити дзвiнкi титули, обмежившись прiзвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружнi стосунки мало не вiд дня мого переiзду в Кабiр.

Махайра пересунувся ближче до мене.

– Фархадовi улюбленцi, – довiрчо повiдомив вiн упiвголоса. – Гвардiя старого iль-Рахша. Малi сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.

Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.

– Хто-хто?

– А хiба це не твоi земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейланi та ще в передгiр’ях Хакасу такi iмена дають!..

Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хiба я зобов’язаний усiх знати?!

– Цзиу-юаньян-юе, – iз задоволенням повторив Махайра. – Менi Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якоi мови – це чи то «пiвнiч-пiвдень», чи «захiд-схiд», чи взагалi «туди-сюди рогами назовнi» …

– Ага, – глибокодумно кивнув я, так i не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкуе. – А чому я iх нi в мiстi, нi на турнiрах не зустрiчав? Чи вони Придаткiв своiх соромляться?

– Навряд, – знову усмiхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Мiж iншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, i в кожного мармиза ширша вiд Гвенiля, якщо його впоперек брати… Хiба ж Цзи iх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного своi причини, Єдинороже, i нема чого у хворе мiсце рогом шпигати.

Цi слова неприемно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наiвно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона нiхто не знае. Хiба лише я та есток Заррахiд, не рахуючи Малих мого дому… Тупiеш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабiрi бiлостiнному всiм усе про всiх вiдомо? Забув… ось, бач, i нагадали!

Смолоскипники рiзко розступилися, потонувши в стiнних нiшах коридору, i ми з розгону влетiли у дверi, якi розчинилися перед нами… влетiли i мимоволi завмерли на порозi.

Восьмикутна зала з банеподiбною стелею, покритою тьмяним вiд часу розписом, була повна Звитяжцiв. Стрункi Нагiнати – алебарди шляхетних родин Рюгоку й Каторi – прихильно розмовляли з упливовими подвiйними сокирами Лаброс i iхнiм супутником, тихим клевцем-двозубцем Ге – побiчним нащадком усiм вiдомого списа Со i древкового серпа Вейськоi галузi Гоубан; трохи вiддалiк списовi родини Енкос i Сарiсса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Мiсячного велетня Кван-до – напозiр повiльний Кван був удвiчi вищий за середнього Придатка i важчий вiд кожного зi Звитяжцiв Кабiра… На сходах, що вели до пiдвищення для церемонiй, круж витонченоi Велетськоi Карабелли увивалися одразу трое шанувальникiв: короткий упертюх Гладiус Петронiй i двiйко заморських гостей – Чорний Н’Гусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучнi, обидва з однобiчним заточенням, тiльки шабельний вигин хитрого Н’Гусу мав розширення-елмань наприкiнцi, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабiр, але з неприродно довгим рукiв’ям. І далi – Киличi, Талвари, як завжди гучнi Еспадони, рiдкiснi в Кабiрi ножi-двiйнята Тао, Шамшери, Ярi…

Мить збентеження минула – i ось я вже кланяюся з Нагiнатою Каторi, махаю правою китицею недосяжному еспадоновi Гвенiлю, клевець Ге про щось запитуе, я щось вiдповiдаю, мимохiдь грайливо торкнувшись спаленiлоi Карабелли, а Гладiус пояснюе обуреному Н’Гусовi, що на Єдинорога ображатися нерозумно, i я пiдтверджую: так, нерозумно… i мало не впритул стикаюся з моiм новим знайомцем Маскiном Сьомим iз Харзи, аматором несподiваних Бесiд i двозначних завваг. Менi добре, я веселий i спокiйний, i турботи моi понуро стоять на порозi, побоюючись зайти…

– Його високiсть ятаган Фархад iль-Рахш фарр-ла-Кабiр!

Малi сокирки-близнюки з жахливим iменем, яке я вже встиг забути, вишикували своiх коротунiв-придаткiв по краях церемонiального помосту, розiйшлася килимова завiса – i ми побачили сивобородого Придатка в бiлiй пуховiй чалмi й халатi кольору iндиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавнiший ятаган роду Абу-Салiмiв та й усiеi династii фарр-ла-Кабiр – iхня високiсть Фархад iль-Рахш, простий важкий клинок без срiбних насiчок, самоцвiтiв чи триколiрних китиць.

Фархадiв одяг допасовувався якнайкраще: дерев’янi пiхви з мореноi магнолii, покритi чорним лаком i перехопленi п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскiльки iль-Рахш видiляеться на нашому розкiшному роззолоченому тлi. Було в його простотi щось упевнено непомiтне, мовби знав ятаган Фархад якусь iстину, невiдому нам, i цiеi митi я готовий був повiрити, що iль-Рахш i справдi прийшов до нас iз легенд, а не iз сусiдньоi з помостом кiмнати…

На пiдвищення занесли колиску, пов’язану синiми стрiчками iз золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабiр. Навколо спiшно порозставляли крилатi кадила з жовтого металу у формi казкових чудовиськ, iз пащi яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтiли рубiни. У курiннях, мабуть, були таемнi домiшки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисцi, раптом заспокоiлося й замовкло.

В головi колиски встановили високу палiсандрову пiдставку, потемнiлу вiд часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плотi був рiзний – i Придаток став за пiдставкою, обличчям до гостей, а тодi високо пiднiс над головою суворий ятаган на iм’я Фархад iль-Рахш iз роду Абу-Салiмiв.

Розпочався давнiй обряд Посвяти, i я вилетiв iз пiхов i схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, i всi Звитяжцi в цiй залi зробили те ж; ми сповнили повiтря свистом i дзвоном нашоi Бесiди, доки ятаган Фархад повiльно опускався на пiдставку з палiсандри, де йому призначено буде пролежати не менше вiсiмнадцяти рокiв – доки дитина не стане пiдлiтком, а вiдтак чоловiком. Здатним пiдняти Фархада з його ложа.

– Вiтаю вас, Вищi Звитяжцi емiрату! Дочекайтеся мене!..

Це були единi слова, вимовленi iль-Рахшем за всю церемонiю.

Я чув мигцем, бо, пiдпiрнувши пiд загаяного Кресса, швидко намiтив на його Придатковi двi точки враження – праве колiно i ямочку мiж ключицями – пiсля чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навiть ранiше, нiж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранiшнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнiрних швидкостях вiн менi не суперник. Зате захищатися вiд увiгнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадiв, було нелегко й доволi цiкаво, особливо з огляду на Нагiнату Каторi, яка крутилася поруч – отож менi доводилося заодно вiдслiдковувати ii ратище, яке проносилося мимо.

У звичному гаморi менi причувся стороннiй звук, i лише зупинившись, я змiркував, у чому рiч.

Плакала дитина.

І засмiялися всi Придатки, перезираючись i усмiхаючись один одному; i засмiялися Звитяжцi.

А на родиннiй пiдставцi непорушно лежав Фархад iль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабiр.

Церемонiя Посвяти завершилася.

Я з деяким жалем опустився назад у пiхви й раптом пiймав на собi чийсь уважний погляд.

У кутку помосту на поясi мiцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткiй вовнянiй джуббi погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв. Формою i виглядом Учитель нiчим не вiдрiзнявся вiд ятаганiв, але був значно легший i менший, iз бiльш дзьобоподiбним рукiв’ям для кращого упору мiзинця. Сам старий Фархад i за десять-п’ятнадцять рокiв буде занадто важкий для дитячоi руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повнолiття.

Щоб учити. І, передавши через належний строк пiдготовленого Придатка Фархадовi, очiкувати наступного.

Інодi Звитяжцi ще вiд народження готувалися стати дитячими вчителями. Але здебiльшого ставали ними вже досвiдченi, старенькi клинки, розмiри й вага яких дозволяли iм працювати з незрiлими Придатками, замiняючи бiльших Звитяжцiв, якi очiкували свого часу.

Деякi родини – наприклад, Синганськi полум’янi Криси або родичi того ж Чорного Н’Гусу, кривi й одночасно дволезi Панга – за спiльностi форми мали родичiв геть рiзноi ваги й довжини. Це було зручно, бо дозволяло використовувати пiдлiткiв-Придаткiв протягом усього перiоду навчання, допускаючи iх навiть до окремих Бесiд усерединi родини.

Утiм, учителi в Кабiрi, як i в Мейланi, рiдко вступали у випадковi Бесiди, задовольняючись закритими зустрiчами з колегами. Менi кiлька разiв доводилося бути присутнiм на цих зустрiчах як глядачевi – единому глядачевi, допущеному з поваги до славних моiх предкiв, – i я був уражений навiть не стiльки майстернiстю Дитячих Учителiв, як iхньою унiкальною здатнiстю вчасно осмикнути руку невмiлого Придатка або в останню мить змiнити напрям помилкового удару.

Майстернiстю мене здивувати було важко, зате акуратнiсть Дитячих Учителiв – або Кола Опiкунiв, як вони самi себе називали, – була понад усяку похвалу. То ж нi в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителiв без належноi поваги. Вони вмiли вчити, i цим усе сказано.

Крiм того, бiльшiсть великих Звитяжцiв час вiд часу мали потребу в iхнiх послугах. Придатки, на жаль, недовговiчнi…

Я чемно поклонився Дитячому Вчителевi роду Абу-Салiмiв i вже було зiбрався покинути залу – але раптово виявив за шкiряним поясом Придатка на помостi, поруч iз цiкавим Учителем, ще одного Звитяжця.

Цього я знав чудово. Та й хто у Кабiрi його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салiмiв, з якого смiялися всi Звитяжцi Кабiра – смiялися часто й iз задоволенням, на що було безлiч причин.

По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значеннi цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалi не мав заточки i, ледве звужуючись до кiнця, найдужче нагадував обструганий цiпок. Нехай навiть i залiзний цiпок, завдовжки майже як передплiччя дорослого Придатка…

По-друге, гарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кiнця обiрваноi квiтки. Вона безпутно простягалася вздовж нi на що не здатного клинка й, не дiйшовши до середини, вiдгиналася назовнi, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейланi.

І по-трете, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймнi вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехрестi. Звитяжцям Кабiра це було дивно, а тому смiшно.

Дуже смiшно. Тупий мудрець.

Ха-ха.

А чому це в блазня роду Абу-Салiмiв i в Дитячого Вчителя тiеi ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножi-двiйнята – Тао чи сокирки iз гвардii iль-Рахша? Хоча, може, Придаток i ранiше був один, просто вони його в мiсто по черзi виводили, то я й не завважив…

Чи це новий Уламкiв жарт: блазень i Вчитель – брати?

Можна починати смiятися?..

…Звитяжцi покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кiмнат, спецiально вiдведених для вiдпочинку й розваг, а Дитячий Учитель i придворний блазень родини Абу-Салiмiв i далi дивилися на мене з церемонiального помосту. Погляд iх був неприемно суворий i оцiнливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повiв Придатка Чена через усю залу до помосту – i тодi iхнiй спiльний Придаток швидко зник у проймi бiчних дверей. Немов його Звитяжцi хотiли дивитися – але не розмовляти.

Я подумав, презирливо клацнув гардою об метал устя пiхов, i теж рушив до виходу.




2


…Кiмната, у якiй я вже встиг пробути доволi довго, звалася алоу-хона – кiмната вогню. Це було просторе примiщення на першому поверсi, вiкна якого виходили в сутiнковий сад, що тихо шелестiв пiд дотиками легкого вiтру; у захiднiй стiнi алоу-хона був камiн iз лiпними фiгурами дивовижних птахiв iз бокiв, на кшталт мого домашнього.

У камiнi лiниво жеврiли вуглини саксаулу й запашного алое, i земляна пiдлога була вистелена, згiдно з традицiею, звiриними шкiрами.

– Сперечайся чи нi, а все ж ти не маеш рацii, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Гвенiль, розлiгшись упоперек шкiри плямистого барса з Бiлих гiр Сафед-Кух i поблимуючи вiдблисками вогню.

Поруч iз ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участi в розмовi. Крiм нас трьох, бiльше нiкого в алоу-хона не було.

– Чому це я не маю рацii? – вiдгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увiйшовши клинком у спецiальний отвiр пiдставки для гостей, зсередини оббитоi повстю.

– Тому, – коротко вiдгукнувся гiгант-еспадон зi свого ложа. Тодi подумав i додав: – Якщо у твоему роду волiють обходитися без Посвяти, це не привiд, щоб i решта вiд неi вiдмовилися.

– Я й не наполягав, – почав було я, але Гвен перебив мене.

– Послухай, Єдинороже, а тобi ж сподобалося на Посвятi в Абу-Салiмiв! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..

– Так, сподобалося, – пробурмотiв я й вiдчув, що червонiю вiдбитим свiтлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав iз вами, душею вiдпочив i додому пiшов – до турнiру готуватися – а старому Фархадовi лежати без дiла стiльки рокiв i чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слiд…

– А чому це Мейланьськi Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацiкавився доти мовчазний Махайра. – Хiба ви перших-лiпших Придаткiв берете, аби дорослi? Один старий став – iншого знайшли?

– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцiкавився я для годиться, оскiльки чудово знав, що Махайра i на гадцi не мав мене скривдити.

– Та нi, звiсно, Єдинороже?! Просто цiкаво… та й не схожий твiй Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…

– Навчають вони Придаткiв, – утомившись мовчати й слухати iнших, знову влiз у розмову Гвенiль. – І не гiрше, нiж усi.

«Ото спасибi, здорованю… ото вже вiд кого не очiкував!»

– Лише легкi вони, – продовжив мiж тим еспадон, – оцi Дан Г’ени! Ти бач, Женцю – нi вигляду, нi солiдностi! Вiд мене разiв у п’ять легшi, та й вiд тебе удвiчi… Ми, Лоулезькi еспадони, довго чекаемо, доки Придаток у повну силу ввiйде, тому й рубаемо хоч волосину на водi, хоч ляльку турнiрну навпiл…

Я чiтко побачив Придатка, розрубаного вiд ключицi до паху, здригнувся й пильно вдивився у Гвенiля. Нiсенiтниця, цього просто не може бути!..

Захопившись, еспадон не звернув на мене анi найменшоi уваги.

– А Дан Г’ени у своему курному Мейланi Придатка з раннього дитинства самi в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдинорiг, i дитя в руцi втримае. Ото й виходить, що iм i без Посвяти можна! Самi вчать, самi й користуються…

«Дитя, звiсно, втримае», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирiчному вiцi, його батька Придатка Янга в тому ж вiцi, iхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевiз до Кабiра… Згадав i тi турботи, яких вартувало менi iхне навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук i не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падае, у мене щосили чiплятися не можна, у Дан Г’енiв упор на три пальцi…

– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.

– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зi своiми майбутнiми Придатками iз самого, вважай, початку панькаемося, чистiше вiд Дитячих Учителiв, а не чекаемо, як ти iз Гвенiлем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…

Договорити менi не дали. Скрипнули дверi, i важкий Придаток внiс в алоу-хона Шешеза Абу-Салiма. Їхня величнiсть роззирнулися, вибрали найдальшу вiд входу стiну i там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для грацiйностi висiння, слiд розумiти.

Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордовi чоботи з шагреневоi шкiри iз модними китицями на халявах – i дверi зачинилися за Придатком Абу-Салiма.

Шешез покрутився, влаштовуючись похилiше, i з цiкавiстю глянув на нас.

– Чому замовкли, гордiсть Кабiра? – весело мовив Шешез зi стiни, i менi здалося, що веселiсть ятагана нещира. – Знову сперечаетесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось дiлите…

– Радитись як правитель фарр-ла-Кабiр, чи радитись як мiй одвiчний суперник у рубцi, ятагане Шешезе?

Нi, Гвенiль узагалi не вмiв дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, вiн у Кабiрi в гостях, а не у васальнiй залежностi… щоправда, залежнiсть моя радше на словах, а Гвен сидить у столицi рокiв на сорок довше вiд мене, i домом своiм давно обзавiвся, i родину теж завести хотiв, але вiдмовили йому, грубiяновi дворучному…

– І так, i так, – спохмурнiвши, вiдповiв ятаган.

– А в якiй важливiй справi порада потрiбна? – Махайра злегка ворухнувся й кiнцем клинка заспокiйливо торкнув Гвенiля за масивну хрестовину.

– Турнiр хочу скасувати.

– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!

– Боюся, – обiрвав нас Шешез.

Його зiзнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повiрити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабiр, небiж Фархада iль-Рахша, чогось боiться!

– Знаете, певно, що вночi на вулицi Сом-Рукха сталося? Менi зранку доповiли; але чутки – вони швидшi вiд моiх гiнцiв…

– Знаемо, – пробурчав Гвенiль.

– Чули, – вiдгукнувся Махайра.

– Хто це був? – замiсть вiдповiдi, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазi: вбитого чи вбивцю.

– Шамшер Бурхан ан-Імр, iз шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, пiдозрюються…

Вiн усе не мiг доказати, i коли нарештi зважився, мав такий, немов сам собi дивувався.

– Пiдозрюються Тьмянi.

Це було однаково, що сказати: «Пiдозрюеться нiчний вiтер.» Або: «Пiдозрюеться примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусi…

Із Гвенiлевоi пози було зрозумiло, як ставиться прямолiнiйний еспадон до такоi, м’яко кажучи, дивноi заяви. А Махайра раптом пожвавiшав i з цiкавiстю чекав продовження.

А я розумiв, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гостi, i не даремно зараз вiн перестав ламати комедiю й заговорив усерйоз.

Порослий лiсом Лоулез – батькiвщину Гвенiля i його братiв, – де на поодиноких пагорбах височiють похмурi замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олiйнi гаi Кiмени, де жили родичi Махайри – у Мейланi вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез i Кiмена лише зараз починали дiзнаватися. Та й сам Кабiр був ближче до Мейланя – я мав на увазi близькiсть радше духовну, нiж банальну кiлькiсть верблюжих перегонiв – i тому Шешез зумiв зважитись, а я зумiв задуматися над його словами…

– Що ти знаеш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Г’ене? – одразу запитав Шешез, завваживши мiй стан. І вже iншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.

І я заговорив.

– Нiхто достеменно не знае, як народжуеться Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стае Тьмяним. Дехто каже, що коли ламаеться й гине Звитяжець, його перековують у таемних кузнях i гартують у кровi дикого звiра, домашнього звiра й у кровi Придатка, який не досяг повнолiття. І тодi вiдроджуеться Звитяжець, але дикою стае вдача його, а клинок – тьмяний i гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придатковоi плотi – свiдомо чи з недомислу – тьмянiе протягом пiвроку, але якщо вiзьме вiн участь у п’яти чесних Бесiдах i двох турнiрах iз сильнiшими вiд себе, то знову заблищить i вiдвикне вiд смаку забороненого. Рiзне кажуть i про рiзне мовчать… Чув я, що навiть новонароджений Звитяжець iще пiд час загартування потьмянiти може, якщо в сумiш глини, рiчкового пiску й вугiльного пилу пiдмiшати попiл вiд спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своею смертю…

Я зупинився i якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокi язички полум’я вистрiлювали вгору гарячими жадiбними клинками…

– Нiчого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нiчого. Я ж iз Мейланя зовсiм молодий поiхав… а молодi – вони старих-дурних слухати не люблять. Так i я – слухався, а не слухав.

– Як це нiчого?! – обурився Махайра. – А це?..

Вiд хвилювання вiн став трохи недорiкуватий.

– Єдинорiг мае рацiю, – вiдгукнувся зi стiни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вiрити. Або не вiрити.

Гвенiль злегка ворухнувся, зрiзавши жмут хутра з барсовоi шкiри, на якiй лежав, i знову завмер.

– Не вiрю, – холодно проказав вiн. – Дурницi! Тьмянi, теплi… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придаткiв! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..

– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салiм. – У Хаффi псували, i в Дурбанi псували… І в Кабiрi. То ж бо – вiрю.

– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, i все тут. А ти, Єдинороже?

– Я не вiрю, – вiдповiв я i, пiсля довгоi паузи, закiнчив. – Я певен.




3


– …Шешезе Абу-Салiме фарр-ла-Кабiре… – Махайра немов пробував на вигин мiцнiсть цього iменi. – А чому ваша величнiсть прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…

По моему, Кресс i мене хотiв спершу назвати повним iм’ям. Але нi, напускна церемоннiсть злетiла з нього, i Жнець просто закiнчив:

– Чи все ж лише до Єдинорога?

Шешез вiдповiв не одразу. А коли вiдповiв…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лiвоi галузi Омели Кiменськоi, на прiзвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Гвенiля Лоулезького, вiдомого в Кабiрi як Саморушна Скеля, i до Вищого Мейланя прямого Дан Г’ена, прославленого пiд прiзвиськом Мейланьський Єдинорiг. У Кабiрi загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?

Ятаган замовк, даючи нам змогу усвiдомити всю нiкчемнiсть наших титулiв перед тим, що сталося, i спокiйно продовжив:

– Думки iнших Вищих, з якими я розмовляв сьогоднi до вас, роздiлилися порiвну. Тридцять шiсть за те, щоб проводити турнiр згiдно з традицiею й не зважати уваги на прикрi випадки; тридцять шiсть – проти. І без вашоi поради нам не зiйти з дороги роздумiв на узбiччя рiшення. Ви – не наймудрiшi, не найстаршi, але ви – останнi.

Я стояв нiби й не дуже близько до вогнища, та менi гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб вiн винiс мене iз алоу-хона чи принаймнi переставив якнайдалi вiд тепла, такого неприемного цiеi митi…

– Вiдмовитися вiд турнiру через мейланьськi казки? Нiсенiтниця! – вiдрiзав Гвенiль. – Ми за традицii! Правда, Женцю?

– Неправда, – несподiвано для мене заперечив Махайра. – Нiколи ще Звитяжцi не вбивали один одного й не псували навмисне Придаткiв. Доки не з’ясуеться, випадкове те, що сталося, чи нi, турнiр проводити не можна. Я вважаю так.

Шешез задумливо похитався на гаках.

– Нiколи, – пробурмотiв вiн, – це сказано занадто невблаганно. Чеснiше буде сказати, що за нашоi пам’ятi Звитяжцi не вбивали один одного й не псували Придаткiв. За нашоi, нехай довгоi, але все ж обмеженоi пам’ятi… Проте, голоси знову роздiлилися. Тобi вирiшувати, Єдинороже.

Я згадав минулий турнiр. Зелень поля, на якому велося одночасно двi дюжини Бесiд, захоплення святом i пронизливий вiтер, пiдбадьорливi вигуки з трибун i сонячнi зайчики, що ухиляються вiд Звитяжцiв… а вiдтак довго – пам’ять про турнiр, суперечки про турнiр, нетерпляче очiкування наступного турнiру…

І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин iзди вiд мого дому… зовсiм поруч. Самотня кулька з трiснутоi гарди бiля глинобитного дувала; i бурий запечений пил, у який лягали суворi списи Чиань…

Я зважував дзвiнку радiсть i гучний страх. Порожнечу смертi й спалах життя. Моя гарда схожа на чашу, денцем до рукiв’i; на самотню чашу ваг…

Я зважував.

– Якщо зi страху перед незнайомою смертю ми вiдмовимося вiд звичного життя, – нарештi вимовив я, i вогонь у камiнi притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприемностей. Але тодi тiнь розумноi обережностi ляже на всiх Звитяжцiв, i ми почнемо потроху тьмянiти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у нашi Бесiди вповзе недовiра, i настане день, коли мiй випад перестане захоплювати Гвенiля, а Махайра позаздрить Шешезовi. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Г’ен – вийду на турнiрне поле в належний строк, навiть якщо буду на полi сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.

– Ти не будеш на полi сам, – тихо вiдгукнувся Гвенiль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобi обiцяю.

Махайра весело заблищав, пiдморгуючи незвично серйозному й небагатослiвному еспадоновi.

– Героi, – мовив вiн. – Дурнi героi. Або героiчнi дурнi. Доведеться менi, бiдолашному розумниковi, з’явитися на турнiр. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але iншоi ви менi не залишили.

– Ось i вони так сказали… – прошепотiв Шешез. – Дивно…

– Хто? – запитав я. – Що сказали?

– Дитячий Учитель нашого роду… вiн сказав, що коли вирiшувати доведеться Єдинороговi, турнiр вiдбудеться. Немов передбачав…

– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?

Я чекав. І дочекався.

– Дзютте, – знехотя прошурхотiв ятаган. – Дзютте Уламок.

– Блазень? – зачудувався Гвенiль.

Цього разу Шешез промовчав.




Роздiл 3





1


…І трибуни вибухнули вiтальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звiвся на стременах, закружляв божевiльний смерч семи лiктiв у поперечнику – i у свистючiй воронцi миготiли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багрянi китицi з кiнськоi шерстi…

– Пiддай, Кване! – не витримав я. – Пiддай!..

І Мiсячний Кван пiддав. Жеребець, хриплячи, боком понiсся по полю, дивом лавiруючи мiж укопаними дерев’яними стовпами – i падали мертвi дерева без гiлля й листя, бiлiючи косими зрiзами, наiжачуючись вiстрями зламiв, верещащи, схлипуючи, трiскочучи… Смерч сповiльнився, ставши трiпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повiтрi осiннi кистi – i ось уже спокiйний i неквапний Кван-до, Мiсячний Вихор, упираеться в землю поруч зi змиленим конем, що блимае кров’янистим оком.

Не варто було менi, звичайно, запалюватися, та ще й пiдбадьорювати Квана iзвiдси, з поля… Не до клинка. Менi зараз на iнше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сiмох майданчиках тривають Бесiди, на п’яти предмети рубають, далi Катакама-Ярi й Фрамея списовi танцi танцюють – а на якiй трибунi найбiльше Звитяжцiв зiбралося?

На захiднiй.

А чому?

А тому, що на третьому захiдному майданчику переможець в останнiй рубцi пiсля всього зустрiнеться з Мейланьським Єдинорогом – зi мною, себто…

Ото й нiчого менi на все поле бряжчати, ганьбитися!

А рубка чудова була!.. Трое зiйшлися – Гвенiль, еспадон мiй непоступливий, iхня величнiсть Шешез Абу-Салiм i так далi (стежить вiн за мною, чи що? І через те й рубаеться, бач, як нiколи…) i гiсть один заiжджий, теж дворучний, як i Гвен, iм’я його в цiй метушнi запитати забув.

Бачив я таких, ще у Веi бачив – там iх «Но-дачi» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачi побуде – менi його не титулувати, а так ж бо i меч вiн, i довгий, i для турнiрного поля якраз… не образиться.

Ляльку, ясна рiч, уся трiйця легко розрубала, на пiвзмаху – а далi почалося! Хто на що здатен, а здатнi вони нiвроку… Шешезовi, як завжди, грубе сукно на сталевий дрiт у дюжину шарiв намотують, гостевi циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Гвенiль стовп крайнiй, що вiд Мiсячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.

Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шiсть! Гвенiль на Шешеза покосився i свое коронне «волосся на водi» замовляе. Розсiк, блиснув усмiшливо й чекае. А ятаган по хустинцi серпанковiй полоснув – i не прорiзав до кiнця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, вiд турбот державних…

Я й озирнутися не встиг – Но-дачi клинком повiв з боку в бiк, повiльно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на травi двiчi по пiвбабцi, i обидвi половинки тихi такi, не дзижчать бiльше!

Дивлюсь я на Гвенiля й на суперника його: напрочуд схожi вони! Обидва дворучнi, обидва без пiхов – таких здорованiв навiть iз-за плеча не витягнеш, вони ж довшi вiд перехвату руки! – обидва у своiх Придаткiв на плечах розляглися, i вдача в обидвох, певно, одна за одноi м’якша й приемнiша!

Ось лише Гвен двосiчний i прямий, а гiсть однолезий i ледь-ледь вигнутий, наче не вирiшив досi, яким йому бути. Ага, ще у Гвенiля хрестовина здоровенна, а в Но-дачi недогризок якийсь овальний замiсть гарди…

А так – наче в однiй кузнi родили!

І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й пiдвiсили на потрiйних ланцюгах. Це мiшок шкiряний, i набитий вiн iзсередини рiзним металевим мотлохом дужче, нiж корова – кiстьми. Зовсiм трохи порожнього мiсця залишаеться, щоб протиснутися!

Нi, все гаразд, протиснувся… i в прямому випадi, i в косому, i в тому, який рiдня моя називае «Сплячий Єдинорiг бачить мiсяць за хмарами». Потiм так зiгнутися довелось, щоб у кiстку залiзну не в’iхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкiсть свою вроджену й за пальцi Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталевi зi стiн висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нiчого тепер даремно засмучуватися…

Потiм Придатки Гвенiля й Но-дачi дрiбнi монетки гiтрiфi в «корову» по черзi кидали, а я в мiсце влучення входив i назад зринав, доки монетка на землю зiсковзувала. І тут Гвенiль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, i Придатка свого до мене веде.

– Чуеш, Однорогий… – каже, а тут i Но-дачi поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Г’ене, – поправляеться Гвенiль. – Тут ми про одну рiч засперечалися…

І що з нього взяти? Вiн же не вiд злостi, просто говiр у нього такий, без тонкощiв, як у всiх лоулезцiв. Пам’ятаю, як довго пояснював йому рiзницю мiж «однорогим» i «единорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тодi й запитуе:

– Але ж рiг у нього один?

– Один, – кажу.

– То й нiчого менi локшину на хрестовину намотувати! – вiдповiдае.

Локшина – це iжа така, Придаток Гвенiля ii дуже полюбляе. Поговорили, бач…

Щоправда, вiдтодi вiн мене найчастiше правильно називае. А в турнiрному запалi – як вийде.

– …засперечалися, – продовжуе мiж тим Гвенiль. – Суперник мiй цiкавиться: мовляв, коли вiн мене в рубцi переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесiдi працювати, щоб зовнiшнiсть твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото вiн i побоюеться… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробуе?

Усмiхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Гвенiль пiд час першоi Бесiди зi мною на цьому ж питаннi й погорiв, тож йому тепер когось iншого пiдставити – наймилiше дiло!

Повернувся я до Но-дачi, а той мовчить серйозно й чекае.

– Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?

– Заривали, – вiдповiдае. – На дев’ять рокiв, як i слiд.

– Добре, – киваю. – А полiрували, певно, днiв п’ятнадцять?

– Так, – вiдповiдае, але вже на тон нижче.

– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манiр веселки. – Ти – гiсть, тобi й рубати першому. Нумо!..

Молодець вiн виявився! Гвенiль iз першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей iз Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на пiвдоторку – ще подумав, що Гвен важчий буде – а там iз-пiд нього вивернувся, Придатка Чена вправо повiв i в дугу зiгнувся.

Вiн ледь в землю не зарився, цей Но-дачi. Щоправда, «ледь» не рахуеться, особливо якщо вiн вiд землi впоперек Придатка мого пiшов, на всю довжину, та ще й на рiвнi живота! Небезпечно, така штукенцiя не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що вiн легший вiд Гвенiля…

То я й вирiшив iз ним не бавитися. Упав мiй Чен, отак ось i впав, горiлиць – а гiсть над нами пронiсся, лише вiтерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч iз нами рачки опинився.

А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалii на дерев’янiй колодцi й на двох ремiнцях, а я тi ремiнцi на лiвiй сандалii, поки Придаток Чен на землi розкинувся, навпiл розрiзав?!

Гвенiль тiшиться – вiн такi жарти дужче, нiж Бесiди, любить – на трибунах вереск зi скреготом уперемiш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, i сам гiсть у нього на колiнах лежить.

Мовчить. Лише смикаеться злегка. І паща котяча, яка в нього на голiвцi рукiв’я, невесело так скалиться…

– То що, – запитую, – зрозумiв?

– Зрозумiв, – вiдповiдае. – Дякую, Вищий Дан Г’ене, за науку.

Двiчi молодець! Гвенiль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.

– Ще хочеш? – питаю.

– Обов’язково.

– Отож, – кажу, – переможеш Гвенiля в рубцi, тодi й повторимо.

І повiв Придатка Чена до iнших майданчикiв.




2


Менi треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачi забрало бiльше сил i енергii, нiж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцiльно бродити мiж турнiрними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фiнальну Бесiду – iз Гвенiлем чи Но-дачi.

Перший уже непогано знав моi звичнi виверти – принаймнi, деякi з них – а другий пiсля жарту буде напоготовi, отож…

Усе, забули! Гуляемо…

Бiля пiвденних майданчикiв, де змагалися древковi Звитяжцi, я затримуватися не став. Вовча Мiтла до турнiру не повернулась, а iншi Довгi – крiм, мабуть, Мiсячного Квана, але його я вже бачив – мене цiкавили мало.

Був третiй день турнiру. Першi три днi завжди проходять пiд девiзом «Подiбнi з подiбними». Чи бодай iз бiльш-менш подiбними. День змiшаних Бесiда буде лише завтра, але Мiтли досi немае, i я, радше за все, раз чи двiчi зустрiнуся з Нагiнатою Каторi, вiдвертою фавориткою, а тодi пiду на трибуни. Або додому. Нi, додому не пiду, чого це я справдi…

– Зар-ра! – несподiвано зметнулося лiворуч вiд мене. – Зар-ра-хiд!..

Я звернув на крики й кiлька хвилин милувався тим, як мiй чудовий дворецький веде Бесiду з ножами-двiйнятами Тао. Видовище заслуговувало на увагу. Есток Заррахiд був бiльш нiж удвiчi довший вiд кожного з двiйнят, зате кожен Тао був майже вчетверо ширший вiд незворушного естока. Широченнi брати верткими рибинами металися в руках свого коротуна-Придатка, то лягаючи вздовж передплiччя, то знову зринаючи акулячим плавцем вiстря вперед. Але всi iхнi розпачливi спроби ближче пiдiбратися до Заррахiдового Придатка миттево припинялися невсипущим естоком.

Я вийшов iз пiхов i, продовжуючи спостерiгати за Бесiдою, почав повторювати деякi Заррахiдовi рухи. Природно, додаючи дещо свого.

Придаток естока, здавалося, врiс у землю й пустив корiння, наче столiтня сосна – так, це не мiй Чен, здатний крутитися пiд час Бесiди дужче вiд братiв Тао, хоча й марно порiвнювати Звитяжцiв i Придатка – але витягнуте Заррахiдове жало незмiнно намацувало будь-який пролам у дзвiнкiй оборонi двiйнят, вiдганяючи сердитих братiв Тао на шанобливу дистанцiю.

– Зар-ра! Зар-ра-хiд!..

Я на мить приеднався до скандування Звитяжцiв, пiдтримуючи мого дворецького, а вiдтак заховався в пiхви й спрямував Придатка Чена далi.

– Єдинорiг пiшов, – почув я чиюсь реплiку. – Своiми милувався…

– То й що? – незнайомий голос був неприемно скрипливий.

– А те, що он той есток – iз Малих його дому. Ото я й кажу…

– То й що? – знову проскрипiв невидимий упертюх.

Я обернувся, сподiваючись побачити базiк, i виявив за спиною Придатка Чена – кого б ви думали?! – Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв i Дзютте Уламка. Вони, як i на Посвятi, дiлили мiж собою одного Придатка, зручно влаштувавшись: Учитель – на поясi, блазень – за поясом.

«Гарний пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкiра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбiльшки з долоню… на п’ятеро мiсць вистачить».

– Гуляеш, грозо Кабiра? – опустивши належне вiтання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…

Голос у нього виявився низький i глибокий, на кшталт гулу нiчного вiтру в прибережному очеретi. А я чомусь вирiшив, що вiн зараз заскрипить, як той, невидимий… нi, звичайно ж, це не вони! Чого б iм мене позаочi обговорювати, та ще й сперечатися?!

– Гуляю, – вiдповiв я. До речi, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?

Роздратування, що нагромадилося в менi, вимагало виходу.

– Чого це ти так вирiшив? – здивувався блазень.

– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кiнця, вiдтодi Уламком i прозивають…

Менi дуже хотiлося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навiть якщо я не мав рацii – а я не мав рацii.

Одначе вiн не образився. І Вчитель промовчав.

– Іди «корову» потикай, – уiдливо усмiхнувся блазень. – Дивись, i розуму додасться… Ти – Єдинорiг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, i ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крiм того…

– А крiм того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Г’ене…

Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Пiсля ввiчливого звертання вiн витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очiкувати продовження, якого я мiг би й не розчути в турнiрному шумi. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомiн поза нами трохи затих… цiкаво, хто гору взяв – Заррахiд чи двiйнята?

– Ти еспадоновi Гвенiлю довiряеш? – несподiвано закiнчив Учитель.

– Як собi, – не подумавши, брязнув я, а тодi подумав – добре подумав! – i твердо повторив:

– Як собi.

– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумiлому менi збудженнi вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руцi Придатка анiтрохи не гiрше вiд кожного з ножiв Тао.

Ото вже вiд кого не очiкував!

– Єдинорiг у нас усiм i кожному довiряе! Кожному – як собi! І в Мейланi, звiдки втiк казна-коли й невiдь навiщо, i в Кабiрi, й тут, на турнiрному полi… – І вже до мене, повернувшись на колишне мiсце й випинаючи свою дурнувату однобiчну гарду у виглядi пелюстки:

– І чого ти пiсля Посвяти не мiг сказати Шешезовi те, що слiд? Дивись, i скасували б турнiр, i в нас турбот цих не було б!..

Цiкаво, якi в нього турботи?!

– Усе? – запитую. – Тодi менi час.

І рушив навскоси до щитiв, де метальнi ножi восьми мiсцевих родiв i п’яти гостей iз Фумена на влучнiсть змагалися.

Тiльки й почув услiд:

– Даремно ти його злив, Дзю… вiн i так мало що зрозумiв, а тепер i поготiв, – це Дитячий Учитель.

Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнiр вимер.

– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злi – вони гострiше бачать, а добрi – слiпi! Гвенiль його щойно пiд чужий удар пiдставив, для перевiрки Майстерностi Контролю, а цей Рiг Мейланьський… Добренькi ми всi, Наставнику, аж по рукiв’я добренькi, не перевчити нас!..

І – ледь чутно в поновленому гомонi – чийсь скрипливий смiшок.




3


…Зiпсували настрiй, мерзотники! Ледве Вчителевi зопалу Бесiду не запропонував… І не те щоб я його остерiгався чи щось iнше – такого й перемогти почесно, i програти йому не соромно – а просто нiяково на турнiрному полi сперечатися й Бесiди випадковi затiвати.

І з ким? Із Дитячим Учителем роду Абу-Салiмiв?! Не вистачало ще з блазнем на майданчик вийти, на втiху всьому Кабiру… Розслабився, називаеться! Завiвся з першого змаху, як учора кутий…

– Гей, Єдинороже! Оглух, чи що?!

Зовсiм поруч ударили в землю кiнськi копита, подув вiтру принiс запах звiриного поту й шкiряноi збруi, i збоку вiд мене зринув Мiсячний Кван-до, устромивши в землю наконечник основи ратища.

Здавалося, миршавий i жилавий Придаток у юхтовiй куртцi по пояс i штанях з добре вистiбаноi тканини, гарцюючи на погано об’iждженому конi, вчепився з переляку за стовбур самотнього кипариса – у якого замiсть крони помилково виросло величезне лезо з товстим шпичастим обухом.

– Мейланцю, куди ти подiвся? Тебе на твоему майданчику вже давно чекають! Твiй вихiд! Гвенiль кривому дворучниковi поступився, всi тебе шукають…

Ось лише скiльки себе в Кабiрi пам’ятаю, завжди у Квана Придатки дрiбнi…

Що? Що вiн сказав?!

Те, що Гвенiль умудрився-таки програти заiжджому Но-дачi, одразу вiдтiснило на заднiй план решту думок.

– Як поступився? В чому?!

– Аж у кiнцi… Їх спершу, щойно ти пiшов, на Майстернiсть Контролю тричi перевiряли – i все чудово! Бiля гранiтноi плити, бiля натягнутоi струни, бiля бичачого мiхура – обидва, б’ючи з усього розмаху, впритул зупинялися! Вiдтак по палаючiй свiчцi зрубали – знову рiвнi… гнiт зняли, свiчка стоiть. А тодi гiсть запропонував цвяхи в повiтря кидати. Ото Гвен на другому цвяховi й зрiзався!..

Захоплений Кван усе говорив i говорив, докладно оповiдаючи подробицi змагання в рубцi, але я вже не слухав його, пiймавши себе на дивному й неприемному вiдчуттi. Дуже дивному й дуже неприемному.

Пiсля клятих слiв блазня Гвенiлева поразка почала набувати для мене доволi несподiваного забарвлення. Чи справдi досвiдчений еспадон поступився в рубцi, нарвавшись на вправнiшого Звитяжця, чи ховаеться тут якийсь таемний намiр? Ото i в Абу-Салiмiв вiн найпалкiше турнiр обстоював, попри Шешезове попередження й моi слова…

Стiй, Єдинороже, не дурiй… Гвенiль, може, i найгучнiший був, але все ж твiй голос останнiй виявився, останнiй i вирiшальний! І хто, як не ти сам, хвилину тому стверджував, що вiриш еспадоновi, як собi?!

Вiрю. Так. І в Тьмяних вiрю. І в те, що марення це все – теж вiрю. І в те, що Тьмяними не одразу стають. І…

Ох, якось багато рiзноi вiри на одного Єдинорога!

І Придатка на вулицi Сом-Рукха, навпiл розрубаного, теж сам бачив. Уперше в життi таке бачив – але розумiю, що в принципi багато хто зi Звитяжцiв на це здатний. Той же, скажiмо, Кван чи ятаган Шешез… Тiльки я ж не вчора кований! Кван, звичайно, будь-якого Придатка запросто розпанахав би – але не такий пiсля Кванового леза вигляд був! І пiсля Шешезового не такий…

А я або Заррахiд – нам проткнути простiше, хоча ми й рубати можемо.

Дворучний там був, Тьмяний або ще який – але дворучний, за звичками й ударом… i вiн Шамшера ан-Імра ламав.

Щоб тобi гарду сточили, Уламку тупорилий! До чого довiв… у друзях сумнiваюся, думаю про казна що, смикатися незабаром почну…

– То що – дощу чекатимеш iз безхмарного неба?! – обурився Кван, лягаючи поперек кiнськоi холки. – Доганяй!

І я послав Придатка Чена слiдом за конем. Бiгцем.

Щоб поганi думки з себе вивiтрити.




4


…Шум трибун вiддалився, розпливлися туманом постатi тих, хто юрбився бiля майданчика – i ми залишилися сам на сам.

Я i Но-дачi.

Фiнальнi турнiрнi Бесiди – не мiсце для дозвiльних мiркувань або самокопання. Не мiсце й не час. У цi недовгi митi власне буття переживаеться особливо гостро, i впору розсiкти свiт гордим вигуком: «Я е!» Воiстину мали рацiю древнi, кажучи, що в таку мить «лише меч сам стоiть спокiйно пiд небом!..»

Пiд небом, у якому так само самотньо спалахнув промiнь Но-дачi, припиняючи всi зайвi нитки роздумiв, якi ще тягнулися в менi.

Нi, це був уже не той чемно самовпевнений Звитяжець, якого зовсiм недавно пiдводив до мене Гвенiль. Тепер вiн був уважний i обережний, тепер його Придаток був босонiж i мiцно тримав рукiв’я обома руками, пiдносячи величезний клинок Но-дачi над головою, немов збираючись простромити хмару.

Там вiн i завмер, цей дворучний, що подобався менi все бiльше й бiльше, завмер дивним шпилем над нерухомим храмом його Придатка.

У Кабiрi такi вступи до Бесiд були рiдкiстю – але я ж вирiс не в Кабiрi! І тому чудово знав, що непорушнiсть Но-дачi була свого роду викликом, який можна було приймати або не приймати.

Я прийняв.

Тримаючись на вiдстанi, яка робила неможливим удар без попереднього пiдходу, я вислизнув iз пiхов i повiльно провiв праву руку Придатка Чена по дузi вниз, назад i вгору, вказавши вiстрям на обличчя Придатка Но-дачi. Потiм я внутрiшньо напружився – i Придаток Чен виставив уперед порожню лiву руку, одночасно пiднiмаючи лiву ногу так, щоб колiно опинилося майже бiля пiдборiддя.

І напроти кам’яного храму з гострою банею застигла в танцi статуя птаха Фен iз розправленими крильми, праве з яких було вдвiчi довше вiд лiвого й блищало на сонцi.

Тривале стояння на однiй нозi значно складнiше й утомливiше, нiж на двох – як стояв Придаток Но-дачi – але я не припускав i тiнi сумнiву у вислiдi. Занадто часто ми стояли ось так у себе в дворi, поклавши на пiдняте колiно Придатка Чена пiалу з гарячим вином, i я вже геть-чисто забув тi часи, коли вино розхлюпувалося.

Мовчали онiмiлi трибуни, сонце неспiшно рухалося небосхилом вiд зенiту до заходу, росли нашi тiнi на землi – а ми все стояли, i лише коли шпиль над храмом злегка здригнувся й похитнувся, я дозволив птаховi Чену переможно сплеснути крильми й стати на обидвi ноги.

Пiсля чого на мене напала дворучна блискавка.

Ухиляючись вiд першого зiткнення й розриваючи дистанцiю до вiдносно безпечноi, я вже розумiв, що Но-дачi дiятиме дуже рiшуче. Програвши змагання на непорушнiсть i пам’ятаючи про розрiзанi ремiнцi сандалiй, вiн не дозволить собi нiчого суперечливого, нiчого зайвого, нiчого…

Що ж, я був радий за нього. За нього й за себе.

Отже, настав час для того, що було родинним умiнням прямих мечiв Дан Г’енiв. Час для того, за що я й вирiзняв рiд Анкорiв Вейських, вiддаючи перевагу iм перед будь-якими iншими Придатками.

Придаток Но-дачi стрiмко стрибнув уперед, сам Но-дачi зметнувся над його правим плечем – i на мить зупинився, не розумiючи, що вiдбуваеться.

Придаток Чен смiявся. Вiн смiявся радiсно й щиро, а тодi простягнув порожню лiву руку перед себе й узявся обмацувати повiтря, немов намагався знайти щось невидиме нiкому, крiм нього.

І намацав.

…Но-дачi не рухався з мiсця, i кiнчик його клинка посмикувався у сторожкому нетерпiннi.

Пальцi Придатка Чена побарабанили по знову ж таки невидимiй полицi й зiмкнулися, утворюючи розiрване кiльце – немовби в них опинилася круглобока фiлiжанка.

…Босi ноги Придатка Но-дачi нетерпляче переступили на мiсцi, пiдминаючи хрустку траву, але сам Но-дачi не змiнив своеi позицii.

Я опустився до землi в геть розслабленiй позицii, мало не впираючись вiстрям у камiнчик, який казна-чому тут опинився.

…І Но-дачi, не витримавши, ударив.

Вiн ударив прудко, наче кобра, що нападае, вiн був упевнений в успiховi i, демонструючи найвищу для дворучника Майстернiсть Контролю, зупинився точнiсiнько впритул до голови Придатка Чена, який усе ще смiявся.

Вiрнiше, впритул до того мiсця, де щойно була голова Придатка Чена. Бо Придаток Чен одночасно з ударом пiднiс безтiлесну фiлiжанку до губ i вiдхилився назад, вливаючи в себе ii вмiст. Так, що голова його вiдсунулася якраз на чверть довжини клинка Но-дачi, i цього цiлком вистачило.

У той же час Придаток Чен нiяково махнув правою рукою, утримуючи рiвновагу – а в цiй правiй руцi зовсiм випадково був я. І мiй клинок легко вперся в пахвову западину Придатка Но-дачi.

У Бесiдах Звитяжцiв, особливо у турнiрному фiналi, суддi не потрiбнi. Тому Но-дачi зрозумiв усе, що повинен був зрозумiти. Зрозумiв – i вдарив на всю довжину клинка, скорочуючи дистанцiю до безвихiдноi й тримаючись i далi на рiвнi голови мого Придатка. І менi навiть здалося, що цього разу Но-дачi мiг би й не встигнути зупинитися – хоча, звичайно, таке могло лише приверзтися.

Та вмiст невидимоi фiлiжанки вдарив у голову Придатка Чена швидше, нiж розсерджений невдачею дворучний меч.

І Придаток Чен упав на колiна. П’янi Придатки погано тримаються на ногах – ото вiн i не втримався. А я недбало полоскотав живiт Придатка Но-дачi i втомлено лiг на плече Придатка Чена.

Здивований Но-дачi повiв свого Придатка назад, намагаючись розiбратися в тому, що вiдбуваеться, але Придаток Чен хрипло закричав, протестуючи – i кинувся вслiд, збираючись продовжити.

Знову вдарила з неба в землю слабко вигнута блискавка Но-дачi – i знову марно.

Придаток Чен не зумiв довести перекид до кiнця, незграбно завалившись на землю ще в серединi перекату, i Но-дачi встромився в землю на пiвклинка лiвiше.

Я по дорозi зачепив босу п’яту Придатка Но-дачi – i раптом зупинився, вражений несподiваним здогадом.

Но-дачi встромився в землю. Але вiн не мiг цього зробити! Не мiг! Вiн же припускав, що в цьому мiсцi виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тiлом, а не в ньому!

Не можна думати пiд час Бесiд. Не можна…

– Вибач, – свиснув Но-дачi, рiзко опускаючись майже впритул до вершечка мого рукiв’я. – Менi справдi жаль…

І я вiдчув, що пальцi, якi стискали мене, вмирають.

Нi.

Уже мертвi.

А поруч упирався в багряну траву обрубком правоi руки Придаток Чен, i нiме питання билося в його тверезих очах.

– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що мiг прошептати я, непритомнiючи вiд мертвоi хватки закляклих пальцiв.

– Вибач…

– Скорiше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсiм поруч дивно знайомий скрипливий голос, i я ще встиг побачити трiйцю однаковiсiньких Звитяжцiв, коротких i схожих на тризубець без ратища; i всi трое розмiщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачi, кваплячи його, не даючи менi договорити, довiдатися, зрозумiти – чому?!

А потiм я перестав iх бачити – i дворучного Но-дачi, i кинджали-тризубцi з однаковими голосами, i сонце, тьмяне й гаряче, як…

Бо прийшла темрява.




Постскриптум


…А трибуни спочатку нiчого не зрозумiли.

Коли веселий Чен Анкор, наслiдний ван Мейланя, починае, як зазвичай, вдавати п’яного, i легкий прямий меч у його руцi снуе проворнiше вiд голки в пальцях найкращоi вишивальницi Кабiра, глядачi на трибунах завмирають вiд захвату, i хто може встежити за непередбачуванiстю рухiв усмiшливого Чена, зрозумiти справжню причину, повiрити в небувале?!

А тих, хто змiг устежити, хто зумiв зрозумiти, хто готовий був повiрити – на жаль, не виявилося iх у перших рядах юрби, яка врештi кинулася на поле… захльоснула iх рокiтливою хвилею, зiм’яла й розметала врiзнобiч. Тим i страшна юрба, що тонеш у нiй, розчиняешся, i не прорватися тобi, не встигнути, навiть якщо й бачиш ти бiльше вiд iнших, i пекучий гнiв клекоче у твоiх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горнi!..

Десь у гущi людського виру оглушливо свистiв над головами гiгантський еспадон у потужнiй руцi Фальгрима Бiлявого, лорда Лоулезького, i зичне ревiння жителя пiвночi ледь не перекривало багатоголосся юрби:

– Пустiть! Пустiть мене до нього! Та пустiть же!..

І не було зрозумiло, до кого саме рветься шалений Фальгрим – до мимовiльноi жертви чи слiдом за катом, що втiкае.

Мчав вiд схiдних майданчикiв неосiдланий буланий трьохлiток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кiнськоi шиi сам емiр Кабiра Дауд Абу-Салiм, i кривий ятаган при його боцi безжально бив тварину по крупу, кваплячи, пiдстьобуючи, женучи…

Вужем прослизала мiж здавленими тiлами бiла тунiка Дiомеда з Кiмени, i серповидний клинок-махайра невiдступно стежив за смаглявим i гнучким Дiомедом, уписуючись у ледь помiтнi просвiти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кiменцевi протиснутися хоч на крок… хоч на пiвкроку…

І стояла аж угорi на захiдних трибунах бiля центрального входу геть заскочена дiвчина в чорному костюмi для верховоi iзди. А поруч iз нею, ледь нахилившись до киплячого турнiрного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока пiка з безлiччю зазубрених гiлочок на ратищi.

Шляхетна панi Ак-Нiнчi з роду Чибетiв i Вовча Мiтла встигли повернутися з гiрського плато Малого Хакасу якраз до кiнця турнiру – i мало про що промовляло iм побачене юрбище.

Але першими до Чена Анкора, що стiкав кров’ю поруч зi спадковим мечем i шматком власноi плотi, встигли двое. Суворий дворецький Анкорiв на iм’я Кос ан-Танья, на перев’язi якого схвильовано розгойдувався вузький есток iз крученою гардою; i один з наближених емiра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й iнше вiдразу, – якого всi знали як Друдла Муздрого.

Дворецький Кос ан-Танья спiшно перетягав покалiчену Ченову руку бiля лiктя шнуром вiд чиiхось пiхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крiзь бiснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачi маленький, гострий, як бритва, ятаган i гранований тупий клинок iз самотньою пелюсткою товстоi гарди.

І цього разу нiкому й на думку не спало засмiятися.

А коли божевiльний океан юрби почав поступово дробитися на краплi окремих особистостей, усi зрозумiли, отямлюючись i роззираючись, – пiзно. Пiзно виправдуватися, пiзно шукати винуватих i карати зловмисникiв, бо всi винуватi й нiкого карати.

Спiзнилися кабiрцi.

– Пустiть… пустiть мене до нього, – тихо прошепотiв Фальгрим Бiлявий, i скорботно поникнув гiгант-еспадон у його руцi.

Нiколи не пробачить собi Гвенiль сьогоднiшнього програшу в рубцi…




Частина II

Людина меча


…Розрубае повiтря вiн умлiвiч
Червоний спалах – вогненний меч.
У грiзнi днi напружених сiч
Видовжуеться меч.
Адже для гарту його неспроста —
Настiльки гаряча у нього сталь —
Забракло холодних струмкiв,
Пересохло безлiч струмкiв!
У чревi дракона побувши, меч
Верхiвку гори зносить iз плiч,
А якщо кинеш його у траву —
Горить трава, чорнiе як нiч…

    Манас




Роздiл 4





1


Бiль.

Бiль повзе вiд лiктя вниз по передплiччю, жаром стiкае в п’ясть i виливаеться вогненним потоком iз кiнчикiв онiмiлих пальцiв. Потiм бiль повiльно вiдступае, посмiюючись – адже болiти вже нiчому. Немае пальцiв, немае кистi, немае частини правого передплiччя.

Нiчого цього бiльше немае.

Усе залишилося там, на турнiрному майданчику – i досi у мене в очах мерехтить оте райдужне пiвколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тодi я ще не встиг зрозумiти, що сталося – лише вiдчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.

І небо, небо над головою мого суперника… воно слiпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убiк, коли я спробував знайти точку опори…

І не змiг.

Болю ще не було – вiн прийде незабаром, але не одразу – i ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечi, що швидко вiддаляеться, то на чиюсь п’ясть правоi руки, яка чомусь стискае рукiв’я мого – мого! – Єдинорога, який валяеться поруч. Чому мiй меч лежить у травi? Чому цi пальцi вчепилися в чужий для них меч, як павук у трiпотливу здобич – чому вони теж лежать на травi?

Чому зелена трава так швидко стае червона?!.

А потiм нарештi приходить бiль, i в мене темнiе в очах…

…Скiльки ж часу минуло вiдтодi? Тиждень? Мiсяць? Рiк? Столiття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсiчене мерехтливим пiвколом, i все сховалося за мрячною завiсою забуття й байдужостi.

І бiль.

Бiль у руцi, якоi немае.

Як менi жити далi? І чи варто – жити?

Погляд мiй мимоволi спрямовуеться в той куток, де на рiзьбленiй лакованiй пiдставцi, привезенiй iще моiм прадiдом з Мейланя, спочивае спадкоемний нiж кусунгобу. Його я втримаю й у лiвiй руцi. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнiрiв i парадних виходiв у люди. Це пропуск Анкорiв Вейських на той свiт. Один короткий рух злiва направо або знизу вгору…

Я встав iз лiжка. Похитнувся. Устояв.

І довго дивився на нiж, розглядаючи потьмянiле вiд часу, але все ще гостре лезо. Вiдтак повiльно простягнув руку.

Лiву.

Рукiв’я, покрите кiстяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я пiдкинув кусунгобу й пiймав його клинком до себе. Сонячний промiнь сковзнув по сталi, i нiж немов усмiхнувся, пiдморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тодi ти будеш перший з Анкорiв! Я вже зачекався…»

Я задумливо похитав нiж у долонi.

– Доведеться тобi ще почекати, приятелю, – невесело усмiхнувся я у вiдповiдь, акуратно кладучи кусунгобу на мiсце.

Нiж розчаровано дзвякнув.

І пiдбадьорливою луною вiдгукнувся iз протилежноi стiни мiй Єдинорiг. Протяг, чи що?..

Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу i зняв меч зi стiни. Прямий меч Дан Г’ен. Родинний клинок. Частина мене самого.

Тримати меч у лiвiй руцi було трохи незвично. Ану спробуемо… тим паче, що тiло мене слухаеться погано, але все ж слухаеться.

На перший раз я повiльно почав iз найпростiшого. «Веселка, що простромлюе хмари» у мене вийшла доволi стерпно, на «Синьому драконi, що залишае печеру» я двiчi запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посиленi заняття багато що виправлять, заново вiдшлiфувовують рухи, але…

Менi й так було доволi кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе. Сторонньому глядачевi моi рухи могли здатися майже колишнiми, але щось було не так. Щось невловиме, настiльки тонке, що його неможливо було передати словами. І я вiдчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.

Хоча, може, справа в моему пригнiченому настроi?

Я хапався за соломинку.

Я ще раз виконав «Веселку…», потiм одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зiм’яв усi переходи мiж круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пiшов на подвiйний випад «Хвiст, що злiтае,» з одночасним падiнням…

У дверях беззвучно зринув мiй дворецький Кос ан-Танья i застиг на порозi, не бажаючи мене переривати. Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспiшнiстю. Я не хотiв, щоб Кос бачив мiй убогий «Хвiст, що злiтае», який розсипався на «голки»… Ото вiн i не побачив. Або побачив, але вдав, нiби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобi вiд цього легше? Нi. Менi вiд цього – важче. Хоча, здавалося б, далi нiкуди.

– До вас гiсть, Вищий Чене.

– Хто?

Чи до гостей менi?!

– Шляхетна панi Ак-Нiнчi, хис-чахси з роду Чибетеiв.

По моему, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицiй, мiг навчитися без запинки вимовляти повне iм’я тiеi, яку я давно називав дитячим коротким iм’ям Чин. Кос та ще родичi й земляки Чин iз порослих лiсом передгiр’iв Хакаса, зрештою, iм те сам бог велiв, хоча бога iхнього звуть так, що навiть Кос язиком подавиться…

Нi, менi не стало веселiше вiд того, що прийшла Чин. Чен i Чин – так полюбляли жартувати близько знайомi з нами кабiрцi. То й що, Чене-калiко, усмiхнися й вiдповiдай бадьоро й спокiйно, як личить вихованiй людинi!..

– Запроси шляхетну панi.

Кос вiдiйшов убiк, i майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замiсть рiзьбленоi рами була дверна пройма.

Чорний обтислий костюм для верховоi iзди зi срiбним вишиттям на грудях i рукавах лише пiдкреслював гнучкiсть ii фiгури (багато хто в Кабiрi вважав би ii надмiру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендiтнi плечi, а непокiрнi пасма на лобi були перехопленi тонким обручем iз бiлого металу без звичайних розеток iз камiнцями – лише ледь помiтне рiзьблення текло по обручу, i мова цього рiзьблення була древнiша вiд численних мов, якими говорили, писали й спiвали в емiратi й довколишнiх землях.

Найдорожчий самоцвiт мiг лише применшити цiннiсть цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеiв iз Малого Хакаса; i найдорожча сукня не додала б маленькiй Чин анi грана зачарування.

І не сперечайтеся зi мною! Однаково я не буду вас слухати. Закоханi й дурнi – безнадiйнi, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…

Погляд зелених очей Чин iз тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моiй руцi й, навiть не встигнувши змiркувати, що рука – лiва, тривога в ii очах змiнилася радiсною усмiшкою.

А я непомiтно сховав куксу правоi руки за спину.

– Я рада вiтати вас, Вищий Чене, i подвiйно рада бачити вас на ногах i здоровим, судячи з оголеного меча.

Вона переступила порiг i знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмiнну Вовчу Мiтлу – немов iнстинктивно вiдгороджуючись нею вiд мене й вiд того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.

– І я радий вам, шляхетна панi Ак-Нiнчi, – уклонився я у вiдповiдь, намагаючись триматися до неi лiвим боком. І, помовчавши, додав:

– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емiрат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навiть корчячись на крижанiй Горi Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш надi мною у Захiдний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеiда?

– Як я на емiра Дауда, – усмiхнулася Чин i акуратно поставила свою Мiтлу в збройовий куток для гостей.

А я, сам не знаю чому, опустив поруч iз ii пiкою Єдинорога без пiхов – хоча зазвичай мiй меч висiв зовсiм в iншому мiсцi, трохи оддалiк.

Усюдисущий Кос уже встиг за лiченi секунди накрити легкий стiл, iз вигадливим безладом розставивши тацi з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, двi пiали з найтоншоi порцеляни, – у дверях зринув було хтось зi слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, i слугу як вiтром здуло, – а тепер мiй чуйний i чудовий дворецький ставив на центр стола керамiчний чайничок iз пiдiгрiтим вином.

Бiлим, лiоським – судячи iз запаху. Цiкаво, коли це вiн устиг його пiдiгрiти, не виходячи з зали? І камiн геть холодний…

– Що нового в Кабiрi? – запитав я, безуспiшно намагаючись узяти чайничок правою рукою.

Усмiшка повiльно сповзла з губ Чин. Я помiтив, що вона стараеться не дивитися на мою покалiчену руку, але, проти волi, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксi – i тодi пальцi дiвчини судорожно стискалися у твердi кулачки.

І бiль, бiль, що пливе в зелених хвилях ii очей – не мiй бiль, чужий, але краще б – мiй…

Я взяв клятий чайничок лiвою рукою й нiяково розлив паруюче вино в пiали, трохи проливши на скатертину. Гарячi краплi розпливлися, утворивши потворнi плями.

За цей час Чин отямилася й навiть змогла заговорити.

– О, Кабiр – велике й галасливе мiсто. У ньому вiдбуваеться стiльки нового, що про половину дiзнаешся лише тодi, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цiкавить, Чене?

Звiсно, делiкатна Чин постаралася вiдповiсти якомога ухильнiше й безтурботнiше. Що ж, яке питання, така й вiдповiдь…

– Мене цiкавить, чи знайшли чоловiка, який…

Я теж мимоволi глянув на свiй обрубок i перевiв погляд у куток, де розташувалися Вовча Мiтла i Єдинорiг. Чомусь вид зброi не заспокоiв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена пiка.

Усе було не так.

– Вiн… – Чин запнулася й поспiшно надпила зi своеi пiали. – Вiн зник. Менi Фальгрим i Дiомед розповiдали, а метушню на турнiрi я й сама бачила, лише не розумiла нiчого. Але знайшлися люди, якi начебто помiтили схожого чоловiка в караванi, що йшов у Мейлань…

Вона раптом рiзко замовкла, зрозумiвши, що бовкнула зайве. Так, певно, менi справдi не варто було цього знати.

Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.

– Пiсля його… е-е-е… його втечi в мiстi бiльше не траплялося нiчого незвичайного? – якомога спокiйнiше поцiкавився я.

Прокляття, увесь час доводиться стежити за своiми руками…

Чин насупилася й мiцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.

– Трьох людей убито i двох поранено за останнi два тижнi. Пораненi описали двох… – вона довго не могла дiбрати слова, так i не знайшла його й тихо закiнчила. – Але iх так i не виявили.

– Це не вiн?

– Нi. Навiть не схожi. І зброя зовсiм iнша. Я не розумiю, Чене…

На ii очi раптом навернулися сльози, i вiд недавньоi стриманостi не залишилося й слiду. Передi мною сидiла просто перелякана й розгублена дiвчина, i менi хотiлося втiшити ii, захистити вiд усiх i всього – якби не я сам був причиною переляку Чин, не зумiвши захистити себе самого…

Хто б мене втiшив?! Здавалося, в тому, що могло б мене хоч трохи втiшити, крилося щось темне й страшне – чи не гiрше, нiж уже сталося.

– Чене, я не розумiю, що вiдбуваеться! Як… як може володар зброi пiти на таке?! Поранити, скалiчити, а тим паче – вбити! За що? І навiщо?! Це не додасть його iменi анi гордостi, анi пошани, та й саме iм’я доведеться вiчно приховувати! Я не розумiю… не можу зрозумiти… не можу!..

Вона затулила обличчя долонями, i сльозою зблиснув дiамант у перснi на пiдмiзинному пальцi правоi руки. Руки. Правоi… О Перший ковалю Джангаре, невже я навiчно приречений iз заздрiстю дивитися на чужi руки?! Навiть якщо це руки коханоi дiвчини…

Руки… i я заспокiйливо погладив Чин по плечу вцiлiлою рукою.

– Не плач, дiвчинко. Люди, що знеславили свое право тримати зброю, не вартi найменшоi твоеi сльозинки. Нi, не лякайся, я кажу не про себе. Можливо, я заслуговую спiвчуття або жалю, але ганьби на менi нема, i прошу тебе – не жалiй Чена з Анкорiв Вейських! Бо може настати день – i я зроблюся вартим не жалю, а ганьби. І цього дня перестане болiти моя п’ясть, яка залишилася там, на турнiрному полi. І дозрiлий виноград мого життя стане в цей клятий день багряним i гiрким вином завершення…

Долонi Чин повiльно розтулилися, i вона зовсiм по-дитячому дивилася на мене великими круглими очима – але недитячими були переляк i надiя в цьому поглядi.

А я все намагався зрозумiти – що ж я зараз наговорив iй?! Занадто сумбурно все вийшло, занадто рвучко й безглуздо… Щиро казав ти, Чене Анкоре Однорукий, але немов i не ти казав… вiрнiше, не тiльки ти.

Хто говорив разом зi мною? Чиi слова скидалися на мову древнiх поем божевiльного Масуда ан-Назрi? Хто передбачав страшне?..

…Досить. Час розслабитися.

– А зараз, шляхетна панi, дозвольте вас запросити? – i я плавно махнув обрубком у той куток, де стояла наша зброя.

Продовження нас самих.

– Матиму за честь, Вищий Чене. Але…

– Нiяких але, панi! Хто, крiм вас i краще вiд вас, може менi повернути колишне вмiння?

Чин уважно подивилася на мене й мовчки кивнула.

І ми пiшли до зброi.

Єдинорiг немов сам сковзнув у мою лiву руку. І все ж… Я нiяк не мiг позбутися почуття неповноцiнностi. І наперед розумiв – нiчого не вийде.

Пiддаватися менi Чин не буде – я одразу ж побачу й вiдчую це. А на повну силу… До того ж, менi постiйно хотiлося перекинути меч у праву руку. І я усвiдомлював – якоiсь митi, коли свiдомiсть поступаеться мiсцем майстерностi, я не витримаю.

Перекину.




2


…Силует вершницi вже давно розчинився в бузкових сутiнках Кабiра, а я все стояв бiля вiдчиненого вiкна, дивився iй услiд i чув – нi, не цокiт копит по брукiвцi, а мелодiйний передзвiн зброi, який звучав, коли стикалися мiй Єдинорiг i Вовча Мiтла Чин. Ось лише в сьогоднiшньому танцi я виявився занадто незграбним кавалером – i брязкiт виходив не такий радiсний, як колись, найчастiше зриваючись на хворобливе деренчання…

Та й звучав вiн недовго. Мало того, що вiстря пiки двiчi завмирало впритул до моiх грудей – на довершення всього Чин зумiла вибити Дан Г’ена з моеi лiвоi руки, а такого досi не траплялося нiколи.

Нiколи ранiше.

Нiколи…

Сумний вийшов танець. Для обох – сумний. Тепер я знав…

Знав, що вiдтепер моя доля – груба проза. Бо поезiя спiвочого клинка менi бiльше недоступна.

І Чин теж зрозумiла це. Не могла не зрозумiти. Не думаю, що зараз iй набагато легше, нiж менi.

Утiм…

Я стояв бiля вiкна i дивився, як присмерк поглинае маленьку Чин, яку рiднi й близькi друзi iнодi називали Чорним Лебедем Хакаса.

Я був ii дуже близьким другом.

Лети, лебедю…




3


…Фальгрим, очевидно, задався метою всерйоз споiти мене. Вiн був над мiру веселий i багатослiвний, пiдкреслено голосно жартував (а голос у Бiлявого й так – ого!), постiйно пiдливав менi вина й щосили намагався не дивитись на мою вкорочену праву руку, заховану в обвислому рукавi халата.

Протягом останнiх трьох днiв я повною мiрою встиг оцiнити тактовнiсть моiх знайомих. Усi були чудово поiнформованi про руку бiдолашного Чена Анкора й усi намагалися на неi не дивитися.

І я теж.

Ось лише нiкому це не вдавалося. І менi – так само.

– Наливай! – кинув я усмiхненому Фальгримовi. – Ох, долi нашi тлiннi, хто був – того нема… Пiднiмем чашi пiннi, як казав поет!..

Пiднiмати чашу можна будь-якою рукою. І я пив, пив – заливаючи кров’ю виноградноi лози дорогий смугастий халат i мрiючи сп’янiти до безпам’ятства.

І – не п’янiв. А тому слухав останнi новини Кабiра в гучному виконаннi свого приятеля – про майбутнi заручини небожа емiра Дауда, Кемаля аль-Монсора Абу-Салiма й шляхетноi панi Масако Тодзi; про прийоми й бали; про гостя мiста – Емраха iт-Башшара з Харзи, якому ехидний i гострий на язик блазень емiра Друдл Муздрий встиг прищепити прiзвисько Кiнський Клiщ, i прiзвисько таки пристала до бiдолашного Емраха, як той-таки клiщ до кiнського… – Фальгрим смiявся довго й зi смаком, пiсля чого продовжив: про купецький караван iз Бехзда, який принiс зовсiм уже безглуздi чутки; про…

Фальгрим усе не вмовкав, але я вже погано слухав його, хоча це було й не дуже чемно. Два iменi засiли менi в головi. Емрах iт-Башшар iз Харзи й Друдл Муздрий – блазень, якого багато хто вважав радником емiра Дауда. Втiм, одне iншого не виключало.

Я згадав дивну поведiнку харзiйця пiд час нашоi першоi зустрiчi у вежi Аль-Кутуна й пiсля неi, згадував багатозначнi Друдловi натяки, рясно присмаченi нахабством… Обидва вони безумовно щось знали – щось таке, що аж нiяк не завадило б знати й менi!

Що?

Хоча… Я мимоволi скосив очi на порожнiй рукав. Що менi з цього знання, яким би воно не було? Всi знання свiту не вартували п’яти звичайних мiцних пальцiв…

Фальгрим перехопив мiй погляд – i осiкся на серединi фрази. Зрозумiв – даремно, все даремно. Даремно намагався розвеселити, вiдволiкти, напоiти… Не картай себе, Бiлявий, не ти в цьому винен. Я й так вдячний тобi за саму лише спробу.

Обличчя молодого лорда Лоулезького стало серйозне i суворе. Зараз вiн був чимось схожий на власний дворучний меч еспадон Гвенiль, що стояв позаду Фальгрима бiля стiни поруч iз моiм Єдинорогом. Менi навiть здалося, що мечi теж розмовляють один iз одним – хiба лише вина не п’ють.

…Звiдки в мене такi думки? Сп’яну, абощо? – але й хмiль мене сьогоднi не бере…

– Вибач мене, Чене, – зненацька тихо проказав Фальгрим, i його приглушений бас нагадав менi гуркiт вiддаленого грому. – Я розумiю, як тобi зараз… а якщо й не розумiю, то здогадуюся. Коли б я не програв у тiй клятiй рубцi…

Вiн помовчав, рухаючи по столу свою спорожнiлу чашу. Карбований дракон зi срiбла, що обвивав ii, пiдморгував менi кривавим оком.

– У Кабiрi кажуть, що ти хотiв звести порахунки з життям, – глухо пророкотав далекий грiм. – Я радий, що ти не зробив цього…

– Я ще зведу порахунки, – криво усмiхнувся я. – Але не з життям. Вiрнiше, не зi своiм життям.

Фальгрим глянув на мене, не розумiючи, й потягнувся за вузькогорлим глечиком.

Я й сам не дуже себе розумiв. Може, в менi прокинулася кров моiх легендарних запальних предкiв iз варварського Вея, гнучких i небезпечних, як клинки.

Кров… Червона кров на зеленiй травi.

– Гонець вiд сонцесяйного емiра Кабiрського Дауда Абу-Салiма! – сповiстив з порога слуга – здорован-коротун iз двома бойовими серпами-камами за поясом.

– Запрошуй, – змахнув рукою Фальгрим, зрадiвши, що таку слизьку й хворобливу розмову нарештi перервано.

Як не дивно, я теж вiдчував полегшення. Хтось стверджував, що хворi люблять говорити про своi хвороби? Чи просто я – не хворий?.. А який я? Здоровий?!

Цього гiнця я не пам’ятав, але одягався вiн точнiсiнько так само, як i будь-який гулям емiра – святковий чекмiнь iз темно-синього сукна, пiдперезаний червоним поясом, гостроверха шапка з косицею гiнця, гостроносi iчиги на ногах… І неодмiнний ятаган за поясом.

Та й гулям був такий самий бородатий i чорнявий, iз тим же орлиним профiлем, що й усi емiровi гiнцi. Чи iх вирощують спецiально для Дауда?..

– Великий емiр Кабiра запрошуе Фальгрима, лорда Лоулезького, до себе в палац. Сьогоднi ввечерi вiдбудуться заручини високоповажного Кемаля аль-Монсора Абу-Салiма зi шляхетною панi Масако Тодзi.

Гонець вiдтарабанив усе завченою скоромовкою, вiдтак помiтив мене – я вiдiйшов до вiкна, щойно вiн з’явився, – i квапливо продовжив:

– Вас, Вищий Чене Анкоре, великий емiр також запрошуе на торжество. Посланий до вас гулям не застав вас удома… – Вiн запнувся й несподiвано закiнчив: – А з вашого дворецького й слова не витягнеш!..

Я стримано кивнув.

Коли дверi зачинилися за гiнцем, вiдiсланим на кухню, Фальгрим глянув у вiкно, виявив за ним те ж, що i я – близький до завершення день – i перевiв погляд на мене.

– То що, Чене Анкоре Вейський, ходiмо нареченого з нареченою обзирати? Бо темнiти незабаром почне. Може, хоч там розвiешся…

Я мовчки кивнув iще раз. Тактовнi все ж у мене друзi…




4


Пишна суета свята, на яке ми з Фальгримом трохи спiзнилися, одразу ж закрутила мене, справдi даючи можливiсть ненадовго забутися – i я з радiстю занурився в цей гучний вир, що блищить вишиттям одеж, слiпучими усмiшками, полiруванням клинкiв i чаш iз iскристим вином.

Я iз щирою радiстю вiтав знайомих, намагаючись не звертати уваги на спiвчутливi погляди; кланявся дамам й розсипався комплiментами; навiть жартував, я був майже веселий, метушня облич i вiтань витиснула з голови важкi думки: чого не змiг домогтися хмiль вина, домiгся хмiль свята.

Інодi менi здавалося, що все повернулося на круги своi, що все – як колись, i я сам – колишнiй чарiвний i галантний Чен Анкор, душа товариства… i нiчого не трапилося, немов i не було нiколи розрубаного тiла на кабiрськiй вулицi, не було незнайомця з вигнутим дворучним мечем, не було неба, що падае на турнiрне поле…

Не було!..

…Коли шум у залi раптово стих, я навiть не одразу змiркував, у чому справа, всерйоз захопившись розмовою з крихiтним Сабiром Фучжаном, який умiв напрочуд легко управлятися з величезним Мiсячним ножем Кван-до.

Озирнувшись, я зрозумiв, що наближаеться кульмiнацiя сьогоднiшнього вечора. Гостi вже встигли звiльнити центр зали, у кутку розташувалися товстi зурначi зi своiми дудками й згорблений старець iз п’ятиструнним чангом – i тепер у колi залишилися двое.

Небiж емiра Кемаль аль-Монсор – мiцний як на свiй вiк юнак – i його наречена, струнка й легка на ногу Масако з роду Тодзi.

І вiдблиски вогникiв безлiчi свiчок грали на бездоганно вiдполiрованих лезах: вузькiй i довгiй алебардi-нагiнатi в руках панi Масако i важкого ятагана – у руках Кемаля.

У руках…

Я подумки осмикнув себе й почав iз цiкавiстю чекати танцю на честь заручин.

Нарештi вони вклонилися одне одному: аль-Монсор – iз неквапною гiднiстю i стриманою усмiшкою, Масако Тодзi – низько й шанобливо, теж iз усмiшкою, але трiшки лукавою.

А потiм нагiната панi Масако ледь здригнулася й невловним рухом злетiла вгору, описуючи подвiйне коло впритул до завмерлого Кемаля. Завмерлий – та не зовсiм. Тричi лунав чистий дзвiн металу – це стрiмкий ятаган аль-Монсора злегка змiнював траекторiю клинка нагiнати. І одразу ж Кемаль зiрвався з мiсця – i наречений iз нареченою закружляли залою в дзвiнкому, звитяжному танцi пiд пронизливi зойки зурни й низьке ремствування чанга.

Це було – Мистецтво.

Справжне.

Двiчi миготiло гнучке ратище, i мерехтливе лезо нагiнати проходило впритул до шовковоi Кемалевоi каби; i двiчi палахкий пiвмiсяць ятагана торкався вишитоi пов’язки, що стягала пiд грудьми вiзерунчасте кiмоно панi Масако.

Невдовзi упав на пiдлогу розрубаний пояс, i завихрилися звiльненi поли халата аль-Монсора – але тiеi ж митi одне iз пасом чорного волосся Масако плавно лягло iй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.

Наречений i наречена усмiхнулись одне одному, i танець продовжився. Деякi гостi, не витримавши, почали приеднуватися, i зал наповнився дзвоном i тупотом. Прекрасна пара! Вони були просто створенi одне для одного.

Як ми iз Чин.

Ранiше…

За моею спиною хтось чемно кахикнув.

Я обернувся. Передi мною стояв емiр Кабiра Дауд Абу-Салiм. Сам емiр.

– Вiтаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив вiн, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивiти. – За увесь час свята ми з тобою так i не встигли належно привiтати один одного…

– Вибачте, великий емiре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно вiдповiв я, схиляючи голову. – Для мене велика честь бути запрошеним на це свято.

Здаеться, я сказав це надмiру сухо, а вичавити iз себе належну усмiшку взагалi не змiг – усе, святковий вир у моiй головi змовк, i я зринув на поверхню таким же, яким був кiлька годин тому.

Емiр ледь помiтно поморщився.

– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далi неголосно, але вже iншим тоном сказав вiн. – Тут занадто гамiрно. Ходiмо в моi покоi…

– Як скажете, великий емiре, – ще раз поклонився я й вiдчув, що кажу не те й не так.

Цього разу емiр Дауд узагалi не вiдповiв, i менi нiчого не залишалось, як просто пiти за ним.




5


В особистих емiрових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнiрних переможцiв, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Нi, не своею пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною вiдповiднiстю вдачi й навiть змiнам настрою емiра Дауда. Цього, знаю по собi, не так просто домогтися, навiть маючи iдеальних слуг. Утiм, де вони, цi iдеальнi – крiм, звiсно, мого Коса…

Зараз покоi мали вигляд похмурий i навiть трохи лиховiсний. Бiльшiсть свiчок у канделябрах на стiнах погасили, i по кутках зависли грузлi сiрi тiнi, немов очiкуючи свого часу.

Вогники решти свiчок блукали по перлистiй iнкрустацii стародавнiх меблiв, наче вiдкриваючи вхiд у якийсь iнший, потойбiчний свiт. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.

Хоча, здавалося б, зовсiм недавно я й сам усерйоз хотiв вирушити в цей позамежний свiт тiней. І нiчого, не боявся… та й зараз – не боюся.

Емiр Дауд жестом указав менi на атласнi подушки, розкиданi по всьому килиму, на пiдлозi. Я слухняно опустився на одну з них, а Дауд Абу-Салiм влаштувався навпроти, тримаючись неприродно прямо.

Спершу ми трохи помовчали. Я чекав, що скаже Дауд, а емiр, певно, збирався з думками. Нарештi вiн заговорив – i, зiзнаюся, вiд його слiв я здригнувся.

– Ти знаеш, що вiдбуваеться в Кабiрi, – почав Абу-Салiм без жодних передмов.

Я не вiдповiв. Я не був певен, чи треба тут вiдповiдати, i якщо треба – то як?!

– Звичайно, знаеш. І всi знають. І я знаю. Але якщо всiм це не подобаеться, то менi це дуже не подобаеться. Як i тобi.

– Менi подобаеться, – гiрко усмiхнувся я.

– Не перебивай без потреби. Бо все значно гiрше, нiж ти гадаеш, – жорстко сказав емiр, кивнувши на мою покалiчену руку.

Це була перша людина, яка не намагалася не зауважувати мого калiцтва.

– Що може бути гiрше, ясновельможний емiре?

– Те, що це вiдбуваеться не лише в Кабiрi. Харза, Кимена, Бехзд, Дурбан… Одне слово, по всьому емiрату й у багатьох сумiжних землях. По кiлька випадкiв на кожне мiсто, але цих мiст доволi багато…

Я напружився.

– Учора я говорив iз Емрахом iт-Башшаром iз Харзи, – продовжив Дауд, дивлячись повз мене. – У нього загинув друг. Та шабля, що в Емраха замiсть пояса – пам’ять про покiйного. Слiди привели iт-Башшара в Кабiр. І вiн, як i ми з тобою, намагаеться зрозумiти, що вiдбуваеться. Ось лише гарячий надмiру, як i всi харзiйцi. Нахрапом волiе… Казав – хоче знайти цих… людей. Якщо iх можна так назвати.

Ось у чому рiч! А я гадав… Менi на мить стало соромно.

– Людей калiчать i вбивають, – так само вiв далi емiр. – Нехай небагатьох. Ти погодишся, що твоя рука – це небагато? І правильно зробиш. Але ми не маемо сил покласти цьому край. Ми – iншi. Нам не зрозумiти, як зброею можна вбивати. А вони, тi, кого ми шукаемо, – такi, якi вони е. І, отже, частина з нас мусить уподiбнитися iм. Іншого шляху немае.

– Але це неможливо! – розгублено вимовив я.

– Нашi предки були здатнi на це, якщо вiрити легендам. Отже, можливо. І Емрах iт-Башшар хоче стати першим…

Дауд Абу-Салiм надовго замовк, i я не зважувався перервати його мовчання. Я й так розумiв, ким хоче стати розпачливий Емрах i навiщо йому це потрiбно. Ой, як я його розумiв!..

– Я хочу, щоб ти став другим, – нарештi вимовив емiр. – Хочу – i не можу наказати тобi. Але iнакше, зiткнувшись iз Іншими, ти будеш… приречений.

– Я?! А чому я?..

– Не перебивай мене! І вислухай до кiнця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справдi навчиться… – емiр усе не мiг вимовити потрiбне слово. – І я навiть припускаю, що вiн зможе знайти корiнь злочинiв. Але я хочу, щоб у цей момент поруч iз iт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачнi вчинки, але й на розумiння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послiдовники. Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…

– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гiрша вiд чуми.

– Рано чи пiзно ти сам дiйшов би до цього, – кивнув емiр. – Я лише трiшечки пiдштовхнув тебе. Просто ти – один iз небагатьох, здатних устояти на межi. І… ти вже змiнився. Хiба ти не завважуеш?

– Завважую, – хрипло мовив я, не впiзнаючи власного голосу, i вiдкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у героi. Сам, без руки…

– Ти будеш не сам. Пошуками будуть займатися й iншi, крiм Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобi сприяння по всьому емiрату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосуеться твоеi руки…

Емiр якось дивно глянув на мене.

– Є людина, який береться допомогти тобi, – закiнчив вiн.

Я вiдчув за спиною якийсь рух i швидко обернувся.

Передi мною стояв блазень. Друдл Муздрий.

Доволi кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собi тушканчика з тхоровою непосидючiстю, нахабнiстю портового пацюка й багатьма iншими сумнiвними для тушканчика рисами. Восьмикутна фiрузька тюбетейка дивом трималася на його поголенiй лискучiй потилицi, а численнi плями на куцому вовняному халатi-джуббе промовляли про ряснi обiди, що супроводжувалися не менш, а то й бiльш рясними узливаннями.

Крихiтнi блазневi очки блищали двома чорними маслинами, а мiж ними червонiла слива кирпатого носа; мiсяць його обличчя вiнчала чорна цап’яча борiдка, немита й нечесана вiд сотворення свiту. Або й довше.

Таким стояв передi мною найблазеннiший Друдл Муздрий, усмiховище всього Кабiра.

Зi своiм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, iз дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнiм часом.

– Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокiйно мовив емiр. – А я не буду вам заважати.

Дауд Абу-Салiм несподiвано легко пiдвiвся на ноги й беззвучно розчинився серед тiней.




6


Я очiкувально глянув на блазня. Друдл не звернув на мiй погляд анi найменшоi уваги й одразу ж плюхнувся на ту ж подушку, з якоi щойно пiдвiвся емiр.

У блазневих руках у невiдь звiдки опинилася таця з горiховою пахлавою, i вiн миттю набив солодощами свiй рот, що розтягнувся аж до вух. По моему, стiльки пахлави не влiзло б i в сiдельний хурджин.

– Ти дурень, – Друдл для певностi тицьнув у мене товстим i липким пальцем. – Сперечатися будеш?

Я спершу похлинувся, нiби це в мiй рот набили гору ласощiв, потiм уявив, як я сперечаюся з Друдлом на запропоновану тему, й сам не помiтив, як заперечно похитав головою – заперечуючи невiдь що.

– Отже, домовилися, – задоволено пiдсумував блазень. – Ти дурень. І я дурень. Тому поговоримо, як дурень iз дурнем. Руку нову хочеш?

– Зле жартуеш, Друдле, – упiвголоса вiдповiв я, вiдчуваючи, як у менi закипае гнiв.

– Це вiдповiдае розумний Чен Анкор, – таця з пахлавою порожнiла на очах. – А що вiдповiв би дурень? Спробуемо ще раз… Руку нову хочеш? Кажи?!

– Хочу!

Я навiть не встиг змiркувати, що вiдповiдаю. І справдi стаю дурнем…

Друдл жбурнув порожньою тацею об стiну й радiсно застрибав на подушцi, що сплющилася пiд його важким задом.

– Вийшло, вийшло! – заволав вiн на всi покоi, i я злякався, що зараз сюди збiжаться слуги – рятувати емiра вiд нiчних демонiв.

Я озирнувся – про всяк випадок – i пропустив момент, коли в Друдла з’явилася нова таця. Із виноградом. Із рожевим гератським виноградом.

– Так, продовжимо, – блазень задумливо пожував ягiдку, плюнув кiсточками в мiдне кадило, не потрапив i досадно скривився. – Переходимо до другоi частини наших дурних мiркувань! А меч ти новий хочеш? Гарний…

– Нi, – твердо вiдрiзав я. – Не хочу.

– Чому? – запитав блазень, хоробро об’iдаючи гроно виноградне. – Була одна залiзяка, буде iнша…

Я похмуро усмiхнувся.

– Меч – не залiзяка, Друдле. Меч – традицiя роду. Меч – продовження мене самого. Дурень ти все-таки…

– Ясна рiч, – легко погодився блазень. – Я й не сперечаюся. А ти перестань зображати грозову хмару – свiчки вiд страху згаснуть. Ти краще ось про що подумай: меч твiй – залiзний… Та знаю, знаю, що сталевий – не будь мудрагелем! Отож, меч – залiзний, рука – жива… меч, як ми з’ясували, це продовження тебе самого… А рука?

– Що – рука? – тупо запитав я.

– Рука – теж продовження тебе самого? Чи ти справдi дурень? За моею думкою стежити не встигаеш? Ану, швидко вiдповiдай! Рука – продовження чи не продовження?!

У мене раптом запаморочилося в головi.

– Продовження, – промимрив я. – Аякже… це ж рука. Жива…

– Виходить, що в тебе, дурню Чене, два продовження? Одне – залiзне, а iнше – живе?

– Виходить, що так, – приречено погодився я.

А що менi залишалося робити?

– І одне продовження – живе – тобi вкоротили… То, може, нам для рiвноваги треба iншу частину подовжити, га? Залiзну? Меч – залiзний, пiвруки – залiзнi, а далi – як i ранiше! І вийде в нас…

– Не вийде, – тужно заперечив я, дивуючись, що взагалi обговорюю цю ненормальну iдею з ненормальним спiврозмовником. – Невже ти сам не розумiеш – пальцi, долоня, зап’ястя… Це тобi не просто шматок залiза!

– А меч – просто шматок залiза? – хитро прищулився Друдл, зрушуючи тюбетейку ще далi на потилицю.

– Нi… меч…

– Звiсно, звiсно – продовження тебе самого! Послухай, Чене, по-моему, ти сам собi суперечиш! Ото вже справдi – всi лиха з розуму!..

Друдл схопився на ноги й затанцював навколо мене, плескаючи в долонi й кривляючись так, що йому мiг би позаздрити опiвнiчний людожер якша.

– А в Чена-дурня е залiзна рука! – спiвав вiн противним фальцетом. – Є залiзна рука – вiчна штука отака!

– Нi, – твердо заявив я. – Я в це не вiрю.

– Бо розумний, – напоумляв мене Друдл, танцюючи. – Був би дурень – повiрив би. А в меч свiй вiриш?

– У меч вiрю.

– Отже, i в руку повiриш. Ось здурiеш – i повiриш. – Друдл був непохитний. – Та що я тебе, зрештою, як маленького вмовляю?! Тобi це треба чи менi? Ти мав би радiти…

– Як дурень, – закiнчив я недоказану думку. – Як усе просто – раз плюнути. Сходити в кузню до вправного майстра… Хто в нас зi зброярiв у Кабiрi верховодить? Ассатор iль-Убар? Чи Мансайя Одноокий? Сходити й замовити iм…

– Нi, – Друдл раптом став напрочуд серйозний. – Цi вiдмовлять. Вони розумнi, а ми з тобою – дурнi. Отже, нам i коваль на кшталт нас потрiбний…

– І хто ж вiн? – поцiкавився я.

– Коблан. Коблан Залiзнолапий, – вагомо вiдповiв блазень. – Є на околицi такий коваль…

– А чому саме Коблан?

– Вiн теж дурень. Як я. І ти.




Роздiл 5





1


Якщо в чомусь Кабiр i був одностайний, то це в тому, що Коблан Залiзнолапий – коваль iз дивацтвами. Причому з багатьма. Майстром вiн вважався зразковим, i навiть, можна сказати, видатним – хоча зброя його роботи й поступалася за добiрнiстю й тонкощами зовнiшньоi обробки виробам того ж Мансайi Одноокого. Утiм…

У тому й лихо, що було ще це «утiм». Мало замовлень брав упертий Коблан, та й тi, на якi погоджувався, брав не в кожного – i справа була не в шляхетностi походження чи ваговитостi гаманця замовника. Наскiльки я знав вiд iнших, коваль за все його життя жодного разу не зробив двох однакових або просто схожих клинкiв. А ще з невiдомих причин вiн страшенно не любив вузьких мечiв на кшталт естока мого дворецького Коса ан-Таньi чи того ж Єдинорога; навiть рiдкiснi в Кабiрi шпаги, такi популярнi серед заiжджих гостей iз далекого Фiону, заслуговували, на думку Коблана, долi шампурiв для шашлику.

Та й то – шашлику з худих старих баранiв. У найкращому разi.

Загалом, на зброю, яка йому не подобалася, Коблан замовлень не брав. Навiть якщо така зброя заповiдалася всуцiль оригiнальною i нi на що не схожою. А якщо замовник, якому вiдмовили, впирався i призначав подвiйну чи потрiйну цiну, Залiзнолапий, дивлячись упертюховi в очi, скручував спiраллю штирi для мiських ворiт або кликав дужих пiдмайстрiв, i вони безкоштовно виносили наполегливого клiента на свiже повiтря.

Зате Залiзнолапий мiг два тижнi поспiль поратися з якимось кривим ножем, замовленим сусiдом-м’ясником, а тодi взяти за роботу сущi копiйки. Але в тому випадку, якщо нiж м’ясниковi був справдi потрiбний. Причому – конче.

У цьому й була заковика. Зброяр Коблан робив лише те, що було необхiдне людям. Можливо, зброя, яка виходила з пiд його рук, мала не настiльки елегантний вигляд, як в Ассатора iль-Убара або Ахмета Кутого Нiгтя (Мансайю я вже згадував), зате вона була саме тiею рiччю, якоi конче потребував замовник.

Зручнiсть i надiйнiсть. Головне – надiйнiсть. І гранична простота у всьому. Нiчого зайвого.

Мабуть, Друдл дав менi й справдi мудру пораду…




2


Отож, наступного пiсля заручин ранку я стояв перед дверима дому Коблана Залiзнолапого – коня я вiдправив назад разом iз Косом, що супроводжував мене, – i не без хвилювання налаштовувався на майбутню розмову з ковалем.

Дверi, що перепиняли менi шлях, були надзвичайно великi, важкi й окутi металевими смугами. Очевидно, роботи самого господаря. Поважнi були дверi. Мiцнi. І надiйнi, як будь-яка Кобланова робота.

Ось лише навiщо? Щоб не сунули замовники, яким вiдмовили?

Доки я мiркував i вагався, дверi вiдчинилися несподiвано без рипiння, i на порозi зринув розпатланий молодик у коротких полотняних штанах, просторiй сорочцi й шкiряному фартуху, з-за якого визирав малий крис – кинджал iз хвилястим клинком i змiiною головою на рукiв’i.

Дивноi роботи був крис. Чи не Коблановоi?..

Пiдмайстер, схоже, впiзнав мене. Не дивно – у Кабiрi Чена Анкора багато хто знае, i не лише навiч. Але зараз ця думка чомусь не викликала в мене звичного почуття задоволення.

– Проходьте, прошу, Вищий Чене Анкоре! Я зараз доповiм устадовi Коблану. Прошу…

Нi, улесливостi не було в голосi кошлатого пiдмайстра, i це несподiвано заспокоiло мене. Я переступив порiг, i ми пiшли вузьким темним коридором, а вiдтак пiдмайстер залишив мене у квадратнiй кiмнатцi без вiкон, яку освiтлювали тiльки два смолоскипи, що немилосердно чадили.

Мiй провiдник вийшов – певно, доповiдати ковалевi про мое прибуття, як i було обiцяно – а я сiв на единий (i чомусь п’ятикутний) ослiнчик, який виявив у кутку, i взявся чекати.

До речi, ослiнчик був старий, але збитий на вiки. Невже Коблан знiчев’я бавиться столярським ремеслом? Навряд чи…

Чекати довелося доволi довго. Коблан, безумовно, не шанував непрошених гостей. Хоча, судячи з розповiдей, вiн i прошених шанував не бiльше. Що довше я сидiв, то жорсткiшим ставав ослiнчик i частiше я згадував Друдла, переконуючись у тому, що я таки дурень. Мав рацiю блазень – як не крути, а дурень, i все тут.

Я глянув з одного боку, тодi – з другого, з третього, i це не полiпшило менi настрою. Гаразд, подивимося ще, яким виявиться цей Коблан. Якщо Друдл i щодо нього не збрехав…

Дверi, за якими зник мiй провiдник, вiдчинилися, i на порозi зринув майже голий здоровань у вже знайомому менi шкiряному фартусi. Спершу в мене навiть мигнула думка, що вiн вiдiбрав фартух у пiдмайстра. Хоча нi, цей таки бiльший – i фартух, i здоровань.

Усе його тiло поросло густою жорсткою шерстю – звiсно, не шерстю, i не все, але спершу менi здалося, що все – i якщо на головi де-не-де виблискувала сивина, то в iнших видимих менi мiсцях кучеряве волосся було бездоганно чорне.

Цим волохатим чолов’ягою був Коблан Залiзнолапий, i дуже великий. Утiм, i одвiрок був чималий, тож бо коваль (а хто ж iще мiг стояти передi мною?!) у ньому цiлком умiстився.

– Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, i привiтностi в його голосi було стiльки ж, як у гарчаннi марно розбудженого лева.

Я пiдвiвся i поклонився, вiдчувши легкий бiль у затерплому хребтi.

– А ви, я гадаю, устад Коблан… е-е-е…

Не доказавши, я глянув на його руки. Нi, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прiзвиська. Так само, як i звання устада – майстра, що мае учнiв iз правом на власне iменне клеймо.

– А хто ж? – гмикнув Коблан. – Ходiмо…

І вiдiйшов, пропускаючи мене вперед.

За кiлька хвилин ми опинилися в просторiй i доволi свiтлiй кiмнатi, однак чомусь майже порожнiй. Крихiтний рiзьблений столик на гнутих нiжках, килим на пiдлозi, приосадкувата тахта в кутку – i все.

Ага – на столику надзвичайно гарний мiдний глечик i двi пiали.

Коваль мовчки наповнив пiали й присунув одну менi.

– І? – очiкувально й доволi непривiтно запитав вiн, коли я зробив кiлька ввiчливих ковткiв i поставив пiалу на стiл.

Вино було надмiру мiцне й гiрке.

– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.

– Таверна за рогом, – вiдрiзав Коблан, опускаючись на килим i пiдтискаючи пiд себе великi волохатi ноги. – Хiба ти вино пити до мене прийшов?

Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадiяв. Зате розлютив i повернув самовладання.

– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сiв навпроти й зухвало усмiхнувся в обличчя ковалевi (вiрнiше, у тi острiвцi, що визирали з океану бороди). – Нагадаеш, я потiм розпоряджуся, щоб тобi кiлька бочок тахирського мускату доставили…

Коваль глянув на мене зацiкавленiше, а я гострiше вiдчув, у яку дурнувату ситуацiю втрапляю.

– Ось, – я засукав правий рукав i показав Коблановi обрубок. – Бачиш?

– Бачу, – похмуро вiдповiв коваль. – Не слiпий.

– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цiй руцi.

– Як ти це собi уявляеш? – запитав коваль, подумавши.

– Погано уявляю, – чесно зiзнався я. – Щось на кшталт залiзноi руки…

І осiкся.

Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до нiг.

– Ти дурень? – поцiкавився вiн.

– Так, – несподiвано для себе самого пiдтвердив я.

– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобi таке нарадив?

– Та, – ухильно вiдповiв я. – Ще один дурень…

Коваль добряче ковтнув зi своеi пiали, пiдвiвся i пройшовся по кiмнатi. Я вiдчув, що в горлi у мене пересихало, i теж поспiшив пiднести до губ пiалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навiть навпаки.

– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто передi мною.

– Вiн, – вичавив я, похлинувшись вином.

Коваль задоволено хмикнув i знову заходився мiряти кроками кiмнату.

– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотiв вiн у такт ходьбi. – Друдл… Найлютiший язик Кабiра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи нi?

Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пiзно. І взагалi, не люблю я брехати. Не люблю й не вмiю.

Я вже вiдкрив було рота, щоб сказати «так», але замiсть цього просто кивнув.

Коваль зупинився посеред кiмнати, трохи подумав про щось свое; потiм, певно, дiйшов якогось висновку й повернувся до стола.

– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довiрчо повiдомив менi Залiзнолапий. – Геть. А так – поговоримо…




3


…У кузнi було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами свiтла були: невелике вiконце пiд стелею й кiлька запалених смолоскипiв. Двое пiдмайстрiв ретельно лупили великим i малим молотами, надаючи хитромудроi форми розпеченiй смузi металу – певно, гардi майбутнього меча.

Третiй пiдмайстер орудував ковальським мiхом, роздмухуючи горн – який i без того, на мiй неосвiчений погляд, горiв доволi добре.

По стiнах на вбитих гаках були розвiшано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, клiщi, щипцi й ще безлiч iнших iнструментiв, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь мае запах), розпеченим залiзом i ще чимось незрозумiлим, але приемно збудливим.

Доки я з цiкавiстю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув менi рукою, запрошуючи йти за собою.

У протилежнiй вiд входу стiнi кузнi, за три кроки вiд горна, виявилася ще однi дверi, яких я ранiше не завважив. Коваль вiдчинив iх i, пригнувшись, щоб не знести головою одвiрок, увiйшов.

Я протиснувся слiдом.

Це було якесь пiдсобне примiщення, але менi на гадку одразу спали два слова: царство металу.

Тут справдi виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталi, бронзи, мiдi й рiзних сплавiв, старi й новi iнструменти, цiла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталi огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяiн мiг запросто вiдшукати будь-яку потрiбну рiч.

Коблан оглянув свiй склад, несподiвано швидко запустив лапище в найближчу купу залiза й з гуркотом витягнув звiдти якийсь дивний предмет – металевий цилiндр завтовшки приблизно з передплiччя й завдовжки долонi на пiвтори, iз двома отворами: скраю i збоку.

Для чого ця штука призначалася й чому слугувала ранiше, було абсолютно незрозумiло.

Схоже, ковалевi це теж було не зовсiм зрозумiло. Вiн повертiв знахiдку у своiх воiстину залiзних лапах, тодi скоса глянув на мене.

– Може, краще не руку? – з деякою надiею запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передплiччя пристiбати, у дiрку меч вставляти – я тобi рукiв’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоiшся. А рука – штукенцiя складнюща, i мороки з нею…

Я чудово розумiв, що Коблан мае рацiю. І не виключено, що я й справдi навчуся працювати Єдинорогом, закрiпленим у цiй штуцi – я вже подумки бачив залiзний тримач, iз якого хижо витикаеться клинок Єдинорога, я вже продумував деякi змiни в поеднаннях випадiв i перемiщень, я…

То що, блазню Друдле Муздрий, хто iз нас дурень?

Обидва.

Обидва дурнi.

– Нi, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А менi рука потрiбна. Першосортна. Не гiрша, нiж мати з батьком зробили. Щоб пальцi… i все iнше.

Коваль важко зiтхнув, пробурмотiв щось на кшталт: «І звiдки вiн узявся на мою голову?!» – але вiдклав цилiндр убiк i продовжив пошуки.

Якийсь час вiн нишпорив у своiх завалах iз шумом аж нiяк не меншим, анiж лавина в горах Сафед-Кух, потiм раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобi, залишивши над бровами брудний вiдбиток.

Пiсля цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток i схилився над масивною запилюженою скринею, якоi я спочатку не помiтив.

Залiзнолапий, мов пушинку, пiдняв кришку – а вона важила приблизно стiльки ж, як i я – запалив свiчку, що стояла поруч на полицi, сховав кресало й заходився витягати зi скринi рiзнi предмети геть незрозумiлого призначення.

Добiрно вигнутi металевi жолоби, вiдполiрованi до блиску або покритi витравленими вiзерунками й золотими накладками; кухлi без ручок, зате iз крiпленнями з бокiв; плетива зi сталевих кiлець i тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…

Але металевого одягу?!

Навiщо?..

– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.

– Я й сам до путя не знаю, – щиро зiзнався спiтнiлий коваль. – Ще вiд прадiда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадiд казав: цi штуки збруею називаються. Мовляв, за старих часiв люди iх на себе вдягали. Були неначебто любителi отаку вагу на собi тягати…

Я пiдiйшов ближче й придивився до витягнутоi зi скринi збруi. Справдi, на багатьох металевих частинах були шкiрянi пiдкладки або повстяний пiдбiй, а також численнi ремiнцi й застiбки, якими все це, очевидно, крiпилося до тiла.

Пiднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своеi кукси. Якби п’ясть була на мiсцi, щиток виявився б саме впору.

«Ось якби тодi, на турнiрi, була на менi така штука – ще невiдомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевiльна думка, i я вже зовсiм по-iншому глянув на цю купу залiза.

Здаеться, я почав розумiти, навiщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, пiд час кожноi Бесiди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброею погано володiли – чи не довiряли Бесiднику?!

Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзi. Одягни iх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!

Та нiчого не вийде…

– А тепер – поглянь сюди, – перервав моi мiркування Коблан.

Я пiдвiв голову – i побачив.

Передi мною була залiзна рука.

Моя майбутня рука.




4


Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрiбних сталевих кiлець, iз пластинами на тильному боцi. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговiй купi металевого мотлоху кiлька гнутих штирiв, якi засунув у велику кишеню свого шкiряного фартуха.

– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цiлком по-дiловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опiсля – побачимо.

– У тебе? – зачудувався я. – Навiщо? Тобто, звичайно, спасибi за запрошення, але…

– Ось i домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутнiй при своему народженнi? Ану, вiдповiдай – був присутнiй?!

І саме питання, i манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моiй пам’ятi Друдла Муздрого. Я навiть вiдчув у ротi присмак горiховоi пахлави… до чого б це?

– Був присутнiй, – покiрно погодився я. – Каюся…

– Ото й при народженнi новоi руки теж повинен бути присутнiй! Щоб бути до цього причетним. Інакше… iнакше вона просто не буде тебе слухатися.

Схоже, Друдл мав рацiю не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподiватися, що два дурнi все-таки зумiють знайти спiльну мову.

І я згiдно кивнув.




5


Отже, я тимчасово переселився в дiм Коблана Залiзнолапого, що примикав до кузнi, розташованоi на околицi Кабiра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заiхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або бiльше буду жити в коваля, i вiдправив уперед слуг зi змiною одягу й кiлькома сулiями тахирського мускату – рука рукою, а свое вино нехай Коблан п’е сам.

То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а пiдмайстри iли мовчки, лише зрiдка перекидаючись повсякденними словами. Вiдтак пiдвiвся, подякував господаревi за вечерю – справдi ситну й смачну – i пiшов у вiдведену менi кiмнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.

Лiжко, як i все в цьому домi, не вирiзнялося вишуканiстю й було жорсткувате, зате збите на совiсть. Вiдсутнiсть перин мене не збентежила, i заснув я швидко – завтра чекав великий день.

…Розбудив мене зранку сам господар.

– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудiв його голос у мене над вухом, i я прокинувся.

Прокинувся й з’ясував двi речi. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг пiдмайстра: полотнянi штани, простору сорочку й шкiряний фартух iз величезною кишенею на животi.

Я був щиро вдячний майстровi, бо вiдразу зрозумiв, який матиму безглуздий вигляд у кузнi в своiй шовковiй кабi – мов павич у стайнi, – та й за збереження мого франтiвського вбрання нiхто б не поручився.

«То що, Чене-дурню, чи сподiвався ти коли-небудь, що носитимеш одяг пiдмайстра? – запитав я себе, беручи в лiву руку пiхви з Єдинорогом i роздумуючи над тим, куди б iх причепити за вiдсутностi пояса. – Але, з iншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем i, зiзнавшись у власнiй дуростi, з’явишся до Коблана Залiзнолапого замовляти собi залiзну руку замiсть вiдрубаноi?»

Нi. Не гадав. Нiколи нi про що подiбне я й не думав. І меч у моiй руцi немов став утрое важчий, вiдтягаючи п’ясть – але чомусь не до землi, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.

Куди? У кузню? Що ж, ходiмо… досить думи думати.

«І правильно! – несподiвано пiдтвердив усерединi мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкiдливо – так i порозумнiшати можна!»

Я дослухався до поради, опустив меч на зiм’яту постiль i взявся одягатись. На щастя, одяг був неспiвмiрно простiший, нiж той, до якого я звик, тож я впорався iз ним i однiею рукою. Вiдтак знову взяв Єдинорога – i завагався.

І навiщо вiн менi потрiбний у кузнi? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?

– Бери-бери, – порадив вiд порога Коблан, який доти очiкував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.

Я з подивом глянув на коваля, а потiм махнув рукою (тiею, вкороченою) – ми, дурнi, народ дивний, навiть один одного не завжди розумiемо…




6


Моя майбутня рука лежала поруч iз ковадлом на старому потертому ослiнчику – здаеться, це на ньому я сидiв учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослiнчика були розставленi маленькi кiлочки на круглих блюдцях-пiдставках, мiж ними натягнутi мотузки з безлiччю вузлiв i обривкiв пергаменту, що нагадували паперовi грошi для поминання покiйних предкiв; а по кутках ослiнчика горiли чотири тоненькi свiчки чорного воску й каганець з олiею, у якiй плавав кручений гнотик.

Кiлька разiв ранiше менi доводилося бути присутнiм у кузнi пiд час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кiнцi цього ритуалу, i недовго – але там усе було iнакше. Та й звiсно, клинок ж бо – не рука… i ковалi там нормальнi були, i замовники…

Я повiсив Єдинорога на один iз вiльних гакiв, спiткнувшись i вiдбивши собi великий палець ноги об дворучний гердан, що лежав бiля стiни, – важку шпичасту палицю з головою, подiбною до гiгантського кокосового горiха. Судячи з герданових розмiрiв, орудувати ним мiг сам лише Залiзнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.

У горнi вже розжарювалися тi самi штирi, якi Коблан учора вiдкопав у своему царствi металу. Я сподiвався незабаром з’ясувати, що коваль збираеться з ними робити.

– Поки що стiй i дивися, – непривiтно розпорядився Коблан. – Або можеш присiсти. Якщо знайдеш куди. Нi, краще все-таки стiй…

І одразу, геть-чисто забувши про мене, вiн пiдступив до горна, мало не влiз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – пiдмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Мiх зашумiв стараннiше, Коблан хмикнув, пiдкинув у горн вугiлля, поворушив коцюбою i ще раз вилаяв пiдмайстра – по-моему, просто так, про всяк випадок.

Вiдтак пiдiйшов до ковадла, трохи спостерiгав за дiями двох iнших своiх помiчникiв (тi чаклували над якимись обрiзками), злегка скривився, але нiчого не сказав – дав iм закiнчити й покласти заготовку до горна.

Потому сказав iм усе – i дуже докладно, з барвистими вiдступами.

Вiдвiвши душу, майстер сам узявся за дiло: з несподiваною для його статури жвавiстю схопив довгi щипцi, що стояли поруч iз горном, запустив iх у пiч i спритно вивудив один зi штирiв, що розжарилися начервоно.

За мить штир опинився на ковадлi й коваль, притримуючи вже iншими щипцями (i коли вiн встиг iх перемiнити?!), взявся методично постукувати середньоi величини молотком, надаючи заготовцi невiдому менi поки що форму.

Коли метал почав тьмянiти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн i висмикнув замiсть неi iншу.

Це повторювалося п’ять разiв, пiсля чого майстер вибрав собi один iз найменших молоточкiв – у його лапах цей мiнiатюрний iнструмент здавався смiшним i недоречним – пiдкликав до себе того пiдмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома менi змiiна голiвка хвилястого криса, а тодi уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутнiсть.

– А ти чого стоiш? – крикнув вiн iз обуренням. – Ану бери клiщi – i вперед!..

І я, Чен iз Анкорiв Вейських, спадковий ван Мейланя, вiдчув себе ледарем-пiдмайстром, що ухиляеться вiд роботи, i майстер пiймав мене на цьому.

Я квапливо пiдвiвся, схопив лiвою рукою клiщi, протягненi менi одним iз пiдмайстрiв, i з третьоi спроби нiяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собi обрубком.

– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залiзнолапий, i я слухняно перехопив, мало не впустивши собi на ногу розпечену заготовку.

– А тепер тримай мiцнiше, – Коблан подивився на моi невмiлi спроби, пожував губами, немов збираючись i мене вилаяти для бiльшоi переконливостi, але промовчав – певно, вирiшив, що я недостойний.

І вони удвох iз пiдмайстром загупали молотами по заготовцi: Коблан – маленьким молоточком, а пiдмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи ii точно в тих мiсцях, де вказував майстер.

А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з клiщiв, самi клiщi затято вiбрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не вiдчуваючи онiмiлих пальцiв (i тих, що в мене були, i тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянiлий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замiсть нього iнший.

І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.

І так – п’ять разiв.

П’ять разiв. П’ять болiсних вiчностей, п’ять залiзних штирiв, п’ять пальцiв у руцi…

П’ять.

Пальцiв.

П’ять…

Пальцiв.

П’ять…

Розумiння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…

Але тут усе й закiнчилося.

І Коблан Залiзнолапий, майстер iз дивацтвами, оголосив, що нам час обiдати. Йому i рiзним неробам i ледарям, iмена яких вiн i вимовляти вiдмовляеться на голодний шлунок.




7


Чи я зголоднiв, як нiколи, чи ще щось, але обiд у Коблана виявився анiтрохи не гiрший, нiж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка пiтi з гострими пахучими приправами й аличею, свiжi фрукти, два сорти вина…

Перший сорт – Кобланова отрута; i другий – мiй мускат iз сонячного Тахиру, який, крiм мене, чомусь нiхто не пив.

– Пригощайся, устаде, – я пiдсунув обплетену сулiю Коблану.

– Це в кузнi я – устад, – Залiзнолапий iз сумнiвом оглянув сулiю, обережно пiднiс ii до губ i майже одразу ж поставив на стiл. – А за столом я – Коблан, i ти знатнiший вiд мене. Хоч i молодець ти, – несподiвано зiзнався коваль, i я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу клiщi схопить i до ковадла стане. Не чекав…

– І даремно, – усмiхнувся я. – Що з дурня взяти?

Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усмiхаюся – i раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слiдом за ковалем. Пiдмайстри, що сидiли в кiнцi стола, несмiло захихикали, але iхня боязкiсть невдовзi минула…

Отак ми сидiли й смiялися – i гнiтюча напруга останнiх бiльше нiж двох мiсяцiв, що минули вiд того клятого дня, поступово вiдпускала мене. Я вiдчував себе колишнiм, вiдчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним i легковiрним; таким, яким був…

Нi, не таким. Я обманював сам себе й не мiг обманути до кiнця – отже, я вже був iнший. Мав рацiю емiр Дауд. Багато чого в менi змiнилося, i не лише зовнi… Отакi справи, Чене-пiдмайстре!

Я пiдсунув до себе сулiю з мускатом i мало не перекинув ii – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулiя майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.

Тепер зрозумiло, чому вiн п’е лише свое вино. А я йому всього кiлька бочок тодi запропонував, дурень…




8


Днi змiнювали один одного, палахкотiв горн, висiв у кутку кузнi над шпичастим Коблановим герданом мiй Єдинорiг, сам Коблан iз пiдмайстрами лупили молотами, я в мiру сил допомагав iм – тримав клiщами заготовки, крутив ножний привiд шлiфувального кола, iнодi брав в уцiлiлу руку вже майже готовi фаланги сталевих пальцiв, теплi пiсля шлiфування, i надовго стискав iх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав iх до рукiв’я свого меча.

У мене бiльше не виникало сумнiвiв у тому, чи потрiбно це. Розумiв: потрiбно.

Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелiрною точнiстю коваль пiдганяв шарнiрнi зчленування, необхiднi для майбутнiх пальцiв i зап’ястя, i я лише дивувався, як однаково акуратно вiн мiг працювати кувалдою й легеньким молоточком.

Це справдi був Майстер.

І весь цей час древня рукавичка, сплетена зi сталевих кiлець iз пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; i рiвно горiли чотири тонкi свiчки й один каганець.

Рукавичка чекала. Чекала свого часу.

І дочекалася.

…Коблан дiстав iз горна вже готову, загартовану й вiдпущену, що аж пашить жаром, руку i дбайливо опустив ii – нi, не у воду.

В олiю.

Із шипiнням рука занурилася в цю купiль; здiйнялася хмара густоi, з рiзким запахом, пари. І коли рука вийшла назовнi – вона тьмяно полискувала, i краплi гарячоi олii стiкали з неi, як краплi… краплi кровi!

Кiстяк.

Рука без шкiри.

Менi стало холодно. У кузнi, бiля палаючого горна.

Ми з Кобланом стали з двох бокiв над рукавичкою, кiльчастою шкiрою, що вiдображала колихкий вогонь свiчок. Ми стояли один навпроти одного: вiн – iз залiзною рукою, що стiкала олiею, у своiх залiзних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лiвiй, помiтно змiцнiлiй останнiм часом руцi.

Потiм Коблан простягнув уперед металевий кiстяк руки, я перехопив меч за клинок – i блискучi пальцi торкнулися рукiв’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, i моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучнi пальцi на рукiв’i меча.

Краплi олii зривалися вниз i важко падали на рукавицю, що чекала своеi черги.

Було тихо, лише гудiло полум’я в горнi. Пiдмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; пiдмайстри були такi ж мовчазно врочистi й серйознi, як i ми.

І пролунав голос Коблана Залiзнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гудiло в новому горнi…

Клянусь я днем початку свiту,
клянусь я днем його кiнця,
Клянусь я пам’яттю Мунiра,
божественного коваля,
Клянусь землею й синiм небом,
клянуся водою й теплим хлiбом,
Клянусь я невимовленим ще я,
останнiм iменем Творця,
Клянусь…

…Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла пiд склепiнням кузнi, я заледве розтиснув металевi пальцi й повернув меч на його гак. Потiм ми з Кобланом одночасно торкнулися кiльчастоi рукавицi, трохи потримали руки, i коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свiчок погасивши по дорозi каганця.

Починалась остання стадiя. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкiру на кiстяк, – пальцi й шкiра повиннi стати нероздiльним цiлим.

І знову стукав молот, горiв горн, плювався червоними iскрами розпечений метал, сичала олiя, горiли свiчки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Коблановi незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свiчу; але я розумiв – треба…

Нарештi моя майбутня рука – остаточно готова, вiдполiрована й з’еднана з крiпильними ремiнцями й застiбками – знову лягла на рукiв’я Єдинорога.

Тепер ритуальнi свiчки були довгi, товстi й бiлi – iх мусило вистачити на всю нiч. Мiй вузький i прямий меч лежав на вiвтарi ковадла в обiймах сталевих пальцiв, а над ним – точнiше, над штучною рукою, що стискала рукiв’я – висiв на ланцюзi шпичастий Кобланiв гердан.

Так було треба.

І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щiльно причинивши за собою дверi…




9


…Коваль пiдтягнув останнiй ремiнець, застебнув пряжку – i я пiдвiв до очей свою нову руку.

Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залiзну рукавицю. І ii вага незвично вiдтягала менi передплiччя. Нова рука була припасована мiцно, зручно, не зiслизала й не тиснула.

І тут менi захотiлося негайно повернутись додому, взяти спадкоемний нiж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.

Я чiтко уявив собi, як вийду в товкотнечу денного Кабiра, вiд якоi я вiдвик, знайду маленьку Чин i скажу iй:

– Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене е нова чудова рука! Хочеш таку ж?..

Я навiть не намагався стиснути пальцi. Це були не моi пальцi. Це були взагалi не пальцi.

Мертвий метал.

Мертвий.

Залiзна рука марним вантажем висiла на моiй куксi.

Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподiвався?!

На диво?..

Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усiм можу зробити новi руки – i тобi, й Фальгримовi, й емiровi Дауду, й любому пустуновi Друдлу…

Хочете?!

– Обiдати ходiмо, – нiби нiде нiчого, буркнув коваль, i менi захотiлося щосили вдарити його по обличчю.

Мертвою рукою.

Бажання було гостре i палюче, мов юшка пiтi, яка щойно закипiла.

– Ходiмо, ходiмо, – байдуже повторив Коблан i вже вiд дверей додав: – Додому щоб i не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом i вином. І ось що… частiше клади ii на рукiв’я меча. Зрозумiв?

Я упустив руку й почув довгий i чистий дзвiнкий звук.

Виявляеться, я зачепив ковадло.




Роздiл 6





1


…Де я? Навiщо? Що це?!

Нi!!! Нi…

Я прокинувся в холодному поту й сiв на лiжку. Я ще не остаточно вiдрiзняв жахiття вiд яви, i тому поспiшно запалив свiчку й задивився на кляту залiзну руку. Вона була на мiсцi, i пальцi ii, як звичайно, були холоднi й нерухомi – як i годиться металевим штирям, що закрiпленi в добре змазаних шарнiрах i обтягнутi кольчужною рукавицею…

Стiй! Адже вчора увечерi я, здаеться, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на менi. Немов величезний павук, що присмоктався до живоi плотi. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?

Звечора я знову напився… так, напився, оскiльки тепер менi це вдаеться легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина менi для цього потрiбно все бiльше й бiльше… Навiть Коблановоi отрути.

Отже, я напився, i мене досi хитае, i голова гуде, i язик у ротi сухий i шорсткий, як наждак, i хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..

На столi – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.

Я заледве встаю з лiжка, на негнучких ногах роблю два-три кроки до стола й важко навалююся на нього всiм тiлом. Стiл мiцний. Вiн витримае.

Чи витримаю я?

Стою так якийсь час. В головi й далi паморочиться. Менi зле. Менi дуже погано. Дуже погано менi!

І не лише вiд вина…

Пробую клiпати. Виходить, але якось не так, як ранiше.

Пробую пiдняти глечик. Виходить, але заледве.

Пробую вмiст глечика. Не впасти б…

Тiльки б не вино!

Вода!.. Холодна й чиста.

Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потiм виливаю частину благословенноi вологи собi на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…

Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.

Стало легше. Трохи.

Я вiдштовхуюся вiд стола й валюся на лiжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Головi мусить бути зручно паморочитись – iнакше вона ображаеться й починае кудись падати…

Отже, на чому ми зупинились?

Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмiльним туманом, i якоiсь митi менi здалося, що я зможу нарештi стиснути пальцi своеi залiзноi руки – i, як останнiй iдiот, я взявся бити цiею рукою об стiну, намагаючись змусити впертi пальцi стиснутися в кулак.

Бiль вiд ударiв тупо вiддавала в культi, а я все вмовляв себе, що це болять кiсточки неiснуючих пальцiв… нi, це болять моi залiзнi пальцi, безвладно врiзаючись у стiну й вибиваючи з неi шматки тиньку…

Я ледве було справдi не повiрив у свое п’яне марення. Витверезiвши на мить, я зi страхом i надiею глянув на…

На жаль, мене чекало гiрке розчарування. Просто вiд ударiв об стiну пальцi трохи зiгнулися – i в цьому не було нiчого дивного.

А я вже уявив…

«Здаеться, я починаю божеволiти», – подумав я тодi. І це була не перша така думка.

А потiм хмiль обступив мене з новою силою, i лють повернулася разом iз ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. нi, iнша, зла й чорна лють опанувала мене – i я зiрвав кляту залiзяку, пожбурив на пiдлогу й довго, люто мiсив ii ногами, боляче забиваючи пальцi босих нiг – i опiсля лежав i плакав, плакав ридма, як дитина, у якоi вiдняли улюблену iграшку…

І сам не помiтив, як заснув. Мене мучили жахiття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерiвнi – переляканий калiка проти скаженоi сталi, одержимоi манiею вбивства – i холоднi пальцi стискалися в мене на шиi, розриваючи шкiру кольчужними кiльцями, все глибше поринаючи в тiло, перериваючи подих…

Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсiм нiчим, i зрозумiв, що вмираю.

І прокинувся ще раз.

…Що це було? Танець винних парiв? Але тодi чому рука знову на мiсцi? Ось через що менi снилися жахи – це вона мстила менi, на мою ненависть вона вiдповiдала своею, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…

Це марення. Це справжне марення – тiльки тепер похмiльне. Так i справдi можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як вiн може ненавидiти й мстити, як вiн може повернутися?! Все значно простiше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось iз його пiдмайстрiв i пристебнув руку, що валялася, на мiсце.

Мерзотники! Жалюгiднi мерзотники, якi уявили себе невiдь ким! – i здоровань-коваль iз його недоумками-учнями, i недоумок блазень, який усмак познущався з мене – вiн, бачте, у свитi великого емiра i йому все дозволено!

Чортiв дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повiрив блазневi – я хiба не дурень? Дурень. Дурень i е. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже нi, тепер я порозумнiшав. Нехай Друдл Коблановi своi казки розказуе.

Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумiв, що заснути менi не вдасться. Устав iз лiжка. Пiдiйшов до стола й опустився на стiлець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кiлька ковткiв iз глечика. Знову полегшало, але ненадовго.

Я тупо обвiв поглядом кiмнату, мигцем завваживши тиньк на пiдлозi; нарештi погляд зупинився на столi, де лежав Єдинорiг без пiхов.

Лише ти, друже, у мене залишився… Всi iншi зрадили однорукого Чена – i забiяка Фальгрим, i емiр Дауд, i злий жартiвник Друдл Муздрий, i похмурий Коблан, i Чин Чорний Лебiдь, i навiть мiй дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав ранiше, принципово не здатен зрадити… як i Чин, як i Фальгрим, як i похмурий коваль Коблан…

Залiзна рукавичка мимоволi лягла на рукiв’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!

То й гаразд. Нехай…

І все ж я не розумiю – навiщо?

Навiщо iм це потрiбно?..




2


…Спочатку все йшло бiльш-менш нормально. Наскiльки нормальним може бути життя однорукого калiки з мертвою залiзякою на культi; життя в чужому домi; життя, яке й життям назвати важко.

Так – iснування.

А проте нiчим особливим мое iснування в Коблановому домi спочатку позначене не було.

Менi було однаково. Я байдуже клав долоню залiзноi руки на рукiв’я Єдинорога, нiчого не вiдчуваючи, крiм деякого роздратування. Інодi я забував це робити – i тодi менi чемно нагадували. Я згiдно кивав, знову нiяково прилаштовував мертвi пальцi на рукiв’i меча i йшов далi. Або продовжував стояти. Або сидiти. Або лежати.

Частiше – лежати.

Я лежав, i думок не було, i почуттiв теж майже не було – але щось таки в менi залишалося, бо все частiше я думав про нiж, що лежав удома, – нiж для одного-единого ритуалу.

Про пропуск на той свiт.

«Кусунгобу лежить на порозi дверей, що ведуть у рай».

Де це я чув? Або читав?

Не пам’ятаю.

Менi було зле. Може, у раю буде краще?..




3


Того дня я нарештi зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

Я знайшов Коблана в кузнi, обережно торкнув його за плече лiвою рукою, i коли коваль обернувся, байдуже сказав:

– Менi час, Коблане. Я повертаюся додому.

І пiшов до виходу.

Коваль зненацька опинився передi мною, загороджуючи шлях. Вiн був увiчливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися менi в очi. Потiм я зрозумiв – чому. Але потiм було пiзно.

А тодi було ще не пiзно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулицi вже справдi темно, i дiм мiй неблизько, i коня в мене на похватi нема, i… Я погодився, що й справдi можу почекати до ранку, провiвши ще одну нiч у Коблановому домi.

Це нiчого не мiняло – я вже вирiшив.

Спав я спокiйно – як людина, що зробила свiй вибiр.

На зорi я прокинувся, сяк-так улiз у свiй звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса пiхви з Єдинорогом i рушив до дверей. До дверей моеi кiмнати.

А дверi виявилися замкненi.

Ще не розумiючи, що вiдбуваеться, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потiм – залiзним придатком. Довго нiхто не з’являвся. Нарештi за дверима почулися неквапнi важкi кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але вiдчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобi не спиться? – сонно промурмотав вiн.

– Це моя справа. Менi треба додому, – зажадав я. – Вiдчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Нi, не вiдчиню, – повiдомив вiн пiсля довгого роздуму. – Бо ти й справдi додому пiдеш.

– Саме так! Вiдчиняй негайно! – у менi поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нiчого ти не повинен, – позiхаючи, заперечив iз-за дверей коваль. – А якщо й винен – то менi. По-перше, маеш у мене в домi жити. По-друге, за руку твою залiзну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.

– Скiльки я тобi винен? – якомога отруйнiше поцiкавився я. – За руку марну? Скiльки, ковалю? Устаде! – в останне слово я вклав уже вiдверте презирство.

Але Коблан не образився й не вiдчинив дверей, як я розраховував.

– Ото коли користь вiд руки з’явиться – тодi й поговоримо, скiльки хто й кому винен, – вiдгукнувся вiн так само байдуже. – А вдома у тебе жодноi користi вiд руки не буде. І тодi менi моiх грошикiв не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залiзнi пальцi – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаеш де – i не заважае, i пiд боком, i не втечеш…

Справдi, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я мiг iз моеi кiмнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моiх зрости, i втекти звiдти можна було лише через… загалом, нiяк.

– Отож, що швидше меч у нову руку вiзьмеш – то швидше додому повернешся, – по-фiлософськи закiнчив Коблан, i його кроки вiддалилися з такою ж неквапною ваготою.

Спочатку я не повiрив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвiдомiших i найзнатнiших громадян Кабiра та й узагалi емiрату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!

…Утiм, незабаром довелося повiрити. За годину два пiдмайстри принесли менi снiданок. Ледь зачувши звук зовнiшнього засува, я квапливо пiдвiвся зi свого лiжка, на якому лежав у повнiй зневiрi, але пiдмайстри спiшно опустили на пiдлогу бiля порога тацi з iжею i встигли зникнути за дверима, перш нiж я перетнув кiмнату. Брязнув засув, я вiд злостi штовхнув ногою безвинну тацю i з безсилою люттю замолотив у дверi руками.

Вiд залiзноi руки на дверях залишалися потворнi подряпини – i все…




4


Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кiмнату. Коваль уважно вислуховував усi моi гнiвнi тиради, а потiм сiдав до столу й починав вiщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справдi трохи звар’ював, а тепер намагаеться заодно звести з розуму й мене.

Я погано слухав його, оскiльки голова моя була зайнята зовсiм iншим. Проте докучливий i нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великоi мухи! – Кобланiв голос все ж проникав у мою свiдомiсть, i я мимоволi вiдзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з ii зброею й про те, що коли дуже захотiти, коли повiрити…

Я не знаю, чи було це уривками з давнiх трактатiв, викладом стародавнiх легенд чи мареннями самого Коблана, але тiльки пiсля кожноi такоi бесiди коваль брав мою мертву руку своею лапою й стискав металевi пальцi на рукiв’i мого Єдинорога.

І щоб розтиснути iх потiм лiвою рукою, менi щоразу доводилося докласти чималих зусиль.

Коваль iшов, ретельно замикаючи за собою дверi, а я знову залишався сам, i думки моi плуталися, у головi роiлися дивнi, дикi образи, i часом я починав думати, що коваль у чомусь мае рацiю, i я навiть намагався – чесно намагався! – зiмкнути холоднi пальцi… i, природно, у мене нiчого не виходило.

Вiрю? Не вiрю?

Усе було значно простiше. Пальцi, незалежно вiд моеi зневiри чи невiр’я, просто не могли стиснутися – мертвi, марнi шматки залiза…




5


…На п’ятий день менi в голову прийшла дивовижна, але разом iз тим очевидна думка. Вiрнiше, навiть двi дивовижнi, але тому подвiйно очевиднi думки.

По-перше, я звернув увагу, що досить часто менi приносять моi улюбленi страви – а що я люблю, знали далеко не всi, i це iстотно звужувало коло можливих Кобланових помiчникiв; крiм того, цi страви було приготовлено так, що коло звужувалося до однiеi-единоi людини: мого дворецького Коса ан-Таньi.

Кухаря я в розрахунок не брав.

Це було неможливо. Але це було саме так.

По-друге, я раптом згадав про ухвалене п’ять днiв тому рiшення. Звичайно, тут у мене не було кусунгобу – але я подумав, що Той, хто чекае мене в раю, не образиться, якщо на порозi дверей, що ведуть до нього, цього разу буде лежати не ритуальний нiж, а мiй меч Дан Г’ен на прiзвисько Єдинорiг.

Але, здаеться, Той, хто чекав мене в раю, все ж образився: бо коли я взяв меча в лiву руку й повiльно пiднiс його лезо до горла, зрозумiв, що не зможу.

І нiхто на моему мiсцi не змiг би!

Не для того був викуваний кiлька поколiнь тому Єдинорiг, як i iншi родиннi мечi Анкорiв Вейських, щоб позбавляти життя свого нинiшнього власника. Щоб обiрвати Пiвденну галузь роду Анкорiв.

Рука моя по-зрадницьки затремтiла, i я опустив меч. Нi, смертi я не боявся – менi вже нiчого було втрачати; але це було вище вiд страху смертi й гострiше вiд бажання пiти.

Я мiг пiти – але не так.

І я зрозумiв, що Той, хто чекае мене в раю (або десь iще – не знаю!), поки що не хоче мене бачити.

Я скорився.

Я бiльше не робив таких спроб.




6


…На дев’ятий день (або це був десятий?.. не пам’ятаю…), коли Коблан у належний час з’явився в мою темницю, щоб продовжити своi до смертi обридлi спасеннi бесiди, я заявив йому, що в мене е найвище доручення емiра Дауда, що е спецiальна булла на мое iм’я, i якщо коваль негайно не випустить мене, вiн буде вважатися державним зрадником з усiма наслiдками, що з цього випливають.

Пiсля цього, не звертаючи уваги на трохи сторопiлого Коблана, я впав на лiжко, вiдвернувся обличчям до стiни, i одне вухо закрив здоровою рукою, а iнше щiльно притиснув до подушки – щоб не чути бiльше Кобланових марень.

Якийсь час Коблан мовчав або говорив доволi тихо, i я його не чув. А потiм я вiдкрив одне вухо й почув приглушене:

– Не знаю, не знаю… Запитаю в Друдла – а там побачимо…




7


Наступного ранку дверi розчинилися, i в кiмнату влетiв сяючий Друдл, розмахуючи якимсь об’емистим сувоем. Із усього маху блазень бухнувся менi в ноги, проiхавши по пiдлозi кiлька лiктiв i мало не збивши мене.

– О великий i мудрий дурню Чене Анкоре з настiльки ж славного роду Анкорiв Вейських! – гугняво закричав блазень, продовжуючи крутити в мене перед носом своiм згортком. – Дозволь вручити тобi найвищий фiрман сонцесяйного емiра Дауда, щоб ти у своiй несказаннiй дуростi використав його за призначенням, – тут Друдл чомусь зробив паузу, – i виявив усiх найлютiших ворогiв славного Кабiрського емiрату!

Волаючи все це, блазень заходився розвертати принесений згорток. Вiн розвертав i розвертав, навсiбiч летiли якiсь рванi й бруднi ганчiрки, шматки шкiри, шматки найтоншоi вiзерунковоi парчi, обривки шовку – вони встелили вже всю пiдлогу навколо Друдла, i iм, здавалося, не буде кiнця.

Проте, добряче потрудившись, Друдл усе ж дiстався до жаданого вмiсту й з радiсною усмiшкою вручив менi невеликий пергаментний сувiй, запечатаний особистою печаткою емiра Дауда.

Я зламав печатку й пробiг текст очами. Усе було правильно: подавцевi цього, Ченовi Анкору Вейському, пропонувалося надавати всiляку допомогу й сприяння на територii всього Кабiрського емiрату, а також васальних князiвств i дружнiх держав.

Унизу стояв добре знайомий менi пiдпис великого емiра Дауда Абу-Салiма.

Доки я читав, блазень заглядав менi через плече, так що я був певен, що вiн теж встиг ознайомитися зi змiстом булли. Якщо не ознайомився ранiше…

– А що, з’iв? – зловтiшно запитав я. – Себто – прочитав?!

– Нi, – розплився страшенно задоволений блазень, – я читати не вмiю! А що там написано? Певно, що ти, Чене, – дурень? Та про це писати необов’язково, це й так усi знають. А хто не знае – тому я розповiм. Усно.

Я спробував утримати себе в руках. Якщо бути точним – в однiй руцi.

– Клич коваля Коблана! Тут написано, щоб усi жителi Кабiрського емiрату сприяли менi. І я вимагаю, щоб мене звiдси випустили! Негайно!..

– А навiщо, власне? – поцiкавився блазень. – Тут тебе годують, напувають, сприяють, i робити нiчого не треба – знай собi руку вправляй…

Вiн несподiвано пiдстрибнув i пiдморгнув менi.

– В Чена-дурня отака металева е рука, – проспiвав вiн, кривляючись, – i сприяння вiд Коблана пити вина з бурдюка! Навiщо тобi звiдси йти?

– Великий емiр доручив менi розслiдування. І ти ж не гiрше вiд мене про це знаеш! – я сам дивувався, навiщо кажу все це Друдловi.

– І як ти збираешся розслiдувати? – не вгамовувався допитливий Друдл. – Мертв’ячкiв розпитувати? Слiди по ночах шукати?

– Крiм мертв’ячкiв, е ще й живi! – огризнувся я. – І взагалi, якщо наказано сприяти менi – то й сприяй! Клич Коблана – i випускайте мене звiдси!

– Сприяння – це правильно, – з наснагою пiдхопив блазень. – Ото ми й будемо тобi сприяти. Ти сидiтимеш тут i розслiдуванням керуватимеш, як головний дурень – а ми з Кобланом будемо сприяти й твоi доручення, як меншi дурнi, виконувати. І вийде в нас чудове розслiдування дурнiв!

Я вiдчув, що нестримно шарiюся.

– Тож i сиди тут, – продовжив Друдл, – i керуй. Рука в тебе тепер е – залiзна, мiж iншим – то й будеш нею водити: туди-сюди, туди-сюди… Вказувати. Ось. А керувати можна й звiдси – для твоеi ж безпеки. Бо в мiстi у нас неспокiйно – недавно ще двох мертв’ячкiв знайшли, i третього, живого, але однорукого, на кшталт тебе. Тепер Коблановi роботи додасться – другу руку кувати!

Моя лiва долоня намацала масивний свiчник, що стояв на столi.

– То що, до кого пiти, про що запитати? – безневинно запитав блазень. – Нумо, керуй!

Я щосили запустив у нього свiчником. Друдл легко ухилився i, огидно кривляючись, вискочив у дверi.

Почувся звук засува… рiдний i до болю знайомий.




8


Того ж дня я сунув буллу пiд нiс Коблановi. Коблан довго читав, ворушачи губами, потiм повернув менi буллу, якийсь час думав i, нарештi, поцiкавився:



– Тобi чогось принести?

І цього знущання я вже не витримав. Нехай блазень… Але Коблан?!

І я вдарив коваля Коблана. Ударив правою, залiзною рукою. Навiдлiг. Щосили. По обличчю.

І вцiлив.

Коблан похитнувся, здивовано подивився на мене, потiм пiдняв руку до обличчя, обтер кров iз розсiченоi вилицi i з подивом задивився на своi почервонiлi пальцi.

Я зробив крок до дверей.

І тут коваль Коблан заревiв, як… як я не знаю хто, i я вiдчув, що потрапив пiд ногу слоновi, ще трохи – i в мене зламаються ребра, причому всi одразу; а тодi мене пiдняло в повiтря, i я зрозумiв, що лечу. Втiм, летiв я недовго, вiд удару в мене потемнiло в очах, i коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на злегка схиленому власному лiжку.

Бiльше я не пробував бити коваля.




9


…Через якийсь час – минуло вже бiльше двох тижнiв мого ув’язнення – я зрозумiв, що менi нема на що сподiватися. Це була змова. Змова проти мене. А може, не тiльки й навiть не стiльки проти мене…

Так, усе складалося воедино. Друдл, який вмовив мене замовити собi залiзну руку – i замовити ii саме в Коблана; Коблан, який узявся робити свiдомо марну рiч; разом вони заморочили менi голову й замкнули тут, а тепер намагаються остаточно звести з розуму (до речi, ще трохи – i iм це вдасться).

Навiщо?

Ось цього я зрозумiти не мiг. Може, це якось пов’язане з дорученням емiра? У своiх пiдозрах я доходив до того, що зараховував i Коблана, i Друдла, i навiть мого ан-Танью до лиховiсноi мiфiчноi секти ассасинiв, що проливають кров, про яку складав пiснi ще Масуд ан-Назрi. Втiм, кров справдi лилася на вулицях Кабiра – так що й легендарнi ассасини цiлком могли виявитися реальнiстю.

Але… занадто вже багато в них тодi виявлялося спiльникiв. І чи не простiше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного калiку? І зрештою – чому саме я? Хiба я – емiр, правитель… i взагалi – кому я потрiбний?!

Чи, може, Друдл не збрехав, i вони справдi клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собi, навiщо ця компанiя з такою ретельнiстю клопочеться про безпеку нiкому не потрiбного Чена…

Навiщо ж тодi? Навiщо?!

Щоб я таки зумiв стиснути сталевi пальцi?!

Але це ж марення!

І проте – реальнiсть…

Менi було зле. Я намагався бодай щось зрозумiти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якiсь нiсенiтницi.

Тодi я став вимагати вина. І побiльше.

Вино менi приносили.

І я напивався.

…Кiлька разiв я намагався втекти – але пiдмайстри, що приносили iжу, весь час були насторожi, i менi жодного разу не вдавалося застати iх зненацька. А якщо я вчиняв засiдку, вони кликали коваля…

Ще в кiмнатi було два невеликi вiконця iз товстими залiзними гратами. І був глухий внутрiшнiй дворик iз височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навiть якщо побудую бiля стiни пiрамiду з усiх, якi лише були в кiмнатi, меблiв (малися на увазi стiл i стiльцi; зрушити з мiсця лiжко менi виявилося не пiд силу, хiба за допомогою Коблана) – то, пiднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стiни.

Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелi – але в мене однаково нi з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стiну. Хiба iз власноi правоi руки…

Вiкна ж виходили на якусь зовсiм безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути грат, пробував вибити iх ударами своеi залiзноi руки – але моi спроби закiнчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв бiля вiкна, доки не починало смеркати.




10


…Якось я побачив за вiкном Фальгрима.

– Фальгриме! – не вiрячи своiй удачi, закричав я. – Фальгриме, це я, Чен! Мене замкнув божевiльний коваль Коблан! Скорiше повiдом емiровi Дауду про це: нехай пришле гулямiв мене рятувати! Тiльки не блазня Друдла – вiн у змовi з ковалем! Прошу тебе, Фальгриме…

Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись. Нарештi вiн виявив у вiкнi мое обличчя й спробував усмiхнутися. Усмiшка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Бiлявого.

– Привiт, Чене… Я все зрозумiв. Звичайно, я передам емiровi. Тiльки…

– Що – тiльки?!

– Тiльки, може, тобi краще поки що тут посидiти? Небезпечно зараз у мiстi… Та й рука в тебе… А емiровi я повiдомлю, ти не хвилюйся!..

І Фальгрим швидко пiшов геть, дивно зсутулившись, немов пiд вагою свого еспадона.

Я не повiрив. Я вирiшив, що свiт перевернувся. Фальгрим Бiлявий, мiй друг i постiйний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… нi, не мiг вiн сказати таке!

Не мiг.

Але сказав.

І звiдки вiд довiдався про мою руку?

Чи вiн зовсiм не те мав на увазi?

Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабiру про вар’ята Чена i його залiзну руку…

Утiм, Фальгрим обiцяв-таки повiдомити про мене емiровi, i ця думка трохи заспокоiла мене.

Як виявилося, марно – анi цього, анi наступного дня по мене нiхто не прийшов.




11


Тепер менi здавалося, що весь Кабiр, усi друзi, а, може, i Той, хто чекае мене в раю, – проти мене. Я стояв бiля вiкна, з тугою дивлячись на недосяжну вулицю…

І побачив Чин.

Чин!

Чорного Лебедя Хакаса… i, схоже, вона знала, де мене шукати.

Знала…

І вiдповiдь на мое запитання була написана на ii обличчi – сумному, але непохитному.

Ось так ми стояли одне навпроти одного, роздiленi гратами, а тодi я вiдвернувся, щоб не бачити, як Чин iде.

Поговорили… лети, лебедю.

Отодi я й напився по-справжньому. І бив рукою об стiну, i зривав iз себе кляте залiзо, i плакав, як дитина, i заснув, i бачив жахи…




12


…Схоже, я знову заснув, тут-таки за столом – бо прокинувся вiд крику. Я не одразу змiркував, що вiдбуваеться, я гадав, що це черговi жахи, до яких я вже почав потроху звикати.

Нi, це був не сон, i з вулицi чулося люте бряжчання зброi – не так, не так вона мусила бряжчати! – i крик.

Жiночий крик.

Чин!.. Вони пiдстерегли ii!

Здаеться, я закричав – нi, я заверещав так, що перекрив шум i брязкiт зброi.

– Коблане! Хто-небудь! Рятуйте! Випустiть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всi?!..

І нiхто менi не вiдповiв.

Я кинувся до дверей – i несподiвано вони розчинилися, ударивши мене, i на порозi зринув Друдл iз iдiотською усмiшкою до вух.




13


Клятий блазень усмiхався в дверях, загороджуючи менi шлях назовнi – туди, де в темрявi нiчного Кабiра захлиналася криком Чин Чорний Лебiдь!

За едину мить уся моя ненависть, весь бiль останнього часу, вся марнота спроб знайти втрачену цiлiснiсть – усе те, що до краiв переповнювало Чена Анкора Безрукого, вигорiло до решти, як домiшки в чистiй сталi новонародженого клинка, який рвонувся до цiлi.

І цiль ця була – блазень Друдл Муздрий!

Я кинувся на Друдла, прагнучи врiзатися в нього всiм тiлом i вибити в коридор, як корок iз пляшки, але дивним чином промахнувся й боляче вдарився плечем об одвiрок. Дверi зачинилися, брязнув внутрiшнiй засув, i блазень радiсно затанцював навколо мене, плескаючи в долонi.

Поли його блазнiвського халата вже були завбачливо заправленi за пояс, звiдки визирали рукiв’я тупого гранованого кинджала дзютте i ятагана для пiдлiткiв.

– В Чена-дурника таки заболять тепер боки! – заволав вiн, збуджено скалячись. – Заболять тепер боки – iх огрiють кулаки!..

Здоровою лiвою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл пiдстрибнув, якось по-краб’ячому викидаючи ногу, i гострий бiль простромив мiй лiкоть. Наослiп, навмання я вiдмахнувся правою – i залiзна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стiну над Друдловою головою, що вчасно присiв. Твердий i кощавий кулак блазня вiдчутно тикнувся менi пiд ребра, я позадкував, нiяково пiдвертаючи ногу, падаючи на пiдлогу…

І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руцi блазня Друдла.

Ах, дарма вiн оголив клинок, цей мудрий i проникливий блазень, цей розважливий боець, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тiло мое саме згадало колишнi навички, бо воно нiчого не забувало, мое слухняне тiло, i пальцi лiвоi руки машинально зiмкнулися в кiльце, пiдносячи до губ невидиму чашу з гiрким i хмiльним вином Бесiди!

…Пiдлога, тверда, мов утоптаний безлiччю нiг турнiрний майданчик, мiй останнiй майданчик, i – блиск чужого клинка надi мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкостi й жалю?!

Отже, у мене знову е iм’я?!

За секунду Друдлiв ятаган рубав усмiхнене повiтря, яке звалося Ченом Анкором.

О, вiн був майстерний Бесiдник, вiн був дуже майстерний Бесiдник, мiй злий генiй, мiй блазень Друдл, i ятаган його був оригiнальний i дотепний, ставлячи несподiванi питання й вимагаючи миттевих вiдповiдей – але все це не мало зараз жодного значення.

Жоднiсiнького.

– Чене! – почулося за вiкном, або не за вiкном, але стороннi звуки обтiкали мене, не зачiпаючи сутi, не вiдволiкаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хмiль ударив менi в голову, спадкоемний хмiль Анкорiв Вейських, i спокiйна впевненiсть заповнила мене до краiв, як жива рука заповнюе собою латну рукавицю, зiгрiваючи своiм теплом мертвий метал.

І коли долоня моя нарештi намацала те, що було едино необхiдним для неi, я закричав страшно й радiсно, i разом зi мною закричав Єдинорiг, утикаючись ув одвiрок i намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.

Незвичне й неприемне вiдчуття крадькома пробiгло по задвiрках моеi свiдомостi й прошмигнуло в шпарину мiж нещiльно пригнаними дошками паркана, що вiдгороджуе «Я» вiд «Не Я». Я лише встиг помiтити якусь роздвоенiсть, мовби не сама лише моя воля вела руку у випадi; а мовби…

А потiм я побачив Друдловi очi.

Сльози стояли в них, i там, за блискучою завiсою, звiрячий страх змiшався з людською радiстю.

Зовсiм поруч iз блазневими очима моя рука стискала рукiв’я меча.

Права рука.

Залiзна.

Моя.

– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…

І сповз на пiдлогу непритомний.




Частина III

Меч i його людина


…Меч булатний до бою кличе,
Загартований в ратнiй сiчi —
І в кровi не втрачав вiн злостi,
Не тупився об бiлi костi,
Вiн видовжуватись умiв,
Ледь зобачивши ворогiв,
І нiколи не торопiв:
Вiн хитрiший вiд чаклуна,
На ребрi його письмена,
Вiн усе на шляху стина!..

    Гесер




Роздiл 7





1


…Досi, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплюе страх.

І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Г’ен на прiзвисько Єдинорiг, не останнiй iз Звитяжцiв Кабiра – згадую.

Зараз я лежу на столi, й вiдблиски свiчок грають на моему полiруваннi. А тодi – тодi я лежав на пiдлозi, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мiй Придаток не послухався наказу…

За вiкном жалiбно дзенькала Вовча Мiтла й бряжчали невидимi Тьмянi – темний страх нiчного Кабiра; у дверях визирав iз-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, i безсила лють захлиснула мене од вiстря до вершка рукiв’я, роблячи клинок теплим i чужим.

– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителевi. – Ганьба Звитяжцiв!..

Вони не вiдповiли. Зате вiдповiв iхнiй Придаток.

Уперше я бачив Придатка, який майже вмiв говорити мовою Звитяжцiв – мовою ударiв i випадiв, дрiбних пiдготовчих рухiв i вiдволiкальних маневрiв, мовою справжньоi Бесiди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголенi, я б зрозумiв, я б не здивувався, бо й сам найчастiше вiдчував Придатка Чена своiм продовженням, частиною себе самого…

Але тут було щось iнше, невiдоме, тут був Придаток, який умiе вести Бесiду без Звитяжця.

На долю секунди я вiдволiкся, забувшись вiд здивування – i ось уже Придаток Чен лежить на пiдлозi, скорчившись вiд болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв у лиховiсному мовчаннi вилiтае iз-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожуе закiнчитися бiля горла Придатка Чена.

Нi. Бiля горла ця дуга не закiнчилася б. Вона пройшла б далi.

– Рубай! – iстерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..

Якби я в цю мить був у руцi Придатка Чена!.. ой, якби я був там… i нехай усi блазнi, всi Дитячi Вчителi Кабiра, всi Тьмянi Емiрату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..

– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто iз нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!

І рука вiдгукнулася. Нi, я й далi валявся на пiдлозi, але на мить менi примарилося, що незвично холоднi й твердi пальцi стискають рукiв’я, що вони тягнуться до мене крiзь простiр, що нас роздiляе, i я знову веду Придатка Чена в стрiмкому танцi Бесiди…

А ще менi запраглося тепла. Тепла плотi Придаткiв, яка розступаеться пiд напором мого клинка.

– Руку!..

Я хотiв цю руку, немов це справдi була не частина Придатка, а вiдiрвана частина мене самого; я хотiв обiймiв цих пальцiв, як не хотiв нiколи нiчого подiбного; подумки я вже свистiв у задушливому повiтрi кiмнати, плетучи павутину Бесiди навколо негiдника, який казна-як став Дитячим Учителем…

І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом вiн пролiтав мимо, наче в руцi Придатка Чена i справдi був я, Єдинорiг; i навколо мого усмiхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданоi руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обое… – i холоднi пальцi вмiло й дбайливо зiмкнулися на рукiв’i.

Це був найкращий випад у моему життi. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдинорiг, закричавши вiд захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, i дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щiльну тканину тюбетейки, а потiм – у дерево одвiрка.

Так, це був найкращий випад у моему життi. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринги, я був занадто близький до цього…

– Заради клинкiв Мунiру! – десь далеко внизу прошелестiв голос, який мiг бути голосом тiльки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуеш, Наставнику, ми…

А потiм iхнiй Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжцiв.

…Дверi вiдчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрiшнiй засув, скидаючи його з гакiв, i поштовх розчинив дверi навстiж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорi, i зрозумiв усе, коротким рухом вивiльняючись iз дерев’яноi лиштви.

Зрозумiв.

Усе.

Там була Вовча Мiтла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахiд i шпичастий Гердан – господар кузнi, i хвилястий Малий Крис-пiдмайстер зi змiiною головою на рукiв’i; там були гiгант-еспадон Гвенiль i Махайра Паллантид – словом, усi комедiанти, якi грали за вiкном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену пiку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-единого глядача, для дурня Дан Г’ена, який вiдмовився змiнити зiпсованого Придатка й повiрив у неможливе…

Вони встигли. Встигли вчасно зачинити дверi, одразу пiсля того, як величезний Гвенiлiв Придаток потужним ривком висмикнув iз кiмнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом iз обома Звитяжцями – i знову брязнув засув, цього разу зовнiшнiй.

О, вони встигли – певно, Небеснi Молоти ще не вiдбили iм усього, цим хитромудрим Звитяжцям i iхнiм Придаткам – але я встиг вiдчути iхнiй жах, коли Мейланьський Єдинорiг, Придаток Чен Анкор i його рука…

Коли ми рушили на них.

І мое вiстря вперлося в замкненi дверi, а дверi в цьому домi були зробленi на совiсть.

Лише тодi до мене дiйшло, що Придаток Чен тримае мене в правiй руцi.

І коли я здригнувся вiд запiзнiлого розумiння, сталевi пальцi почали повiльно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим i були.

Мертвим металом. Латною рукавицею.




2


Ось так воно й було.

…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовiй поверхнi столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнiлу голову, а сталева рука його лежить всiею своею вагою на моему рукiв’i.

Просто лежить.

І нiч за вiкном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пiзно йдуть усi нашi днi й ночi.

Про що цiеi ночi думав я?

Спершу… о, спершу думки моi спалахували й розлiталися довкруж, як iскри вiд клинка, що народжуеться пiд молотом! Я вже думав про те, що зроблю iз друзями, якi обдурили мене, i зрадником дворецьким; я уявляв собi Вовчу Мiтлу, яка благае про прощення; у моiх гарячкових видiннях чомусь поставав палаючий Кабiр, i гнiдий жеребець нiс мене повз руiни… а руку в латнiй рукавичцi проймав слабкий трепет, коли щось тепле, iз солодким запахом, стiкало по моему клинку…

Оце вiдчуття й повернуло менi яснiсть думок. Бо нiколи кров Придаткiв не струменiла по Єдинорогу.

Нiколи.

Не мiг я цього пам’ятати.

Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Нi, у нiй не було життя, i коли металевi пальцi все ж змогли стиснути мое рукiв’я, це не можна було назвати самостiйним життям. Я навiть не знав, чи можу змусити цi пальцi повторити те, що сталося зовсiм недавно.

Це було не життя.

Це була пам’ять.

Пам’ять латноi рукавички про тепло й мiць руки, яка колись заповнювала ii; пам’ять про шорстке обтягання рукiв’я того Звитяжця, чие тiло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…

Просто я дуже хотiв, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося ранiше. І коли я потягнувся до неi крiзь час i вiдстань – мое життя на мить уросло в ii пам’ять, оживляючи неживе.

Диво, якого я чекав i яке звалилося на мене раптово, наче лiтня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, i якщо нi, то чи зумiю вiдмовитися.

Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в менi; лють i спрагу, темну теплу спрагу, i жах Звитяжцiв потойбiч порога.

Бо я краем душi доторкнувся чужоi пам’ятi, пам’ятi новоi руки Придатка Чена; пам’ять староi латноi рукавицi, частини того одiяння, яке колись називалося збруею…

Бо я зрозумiв – як це траплялося ранiше.

Забути? Вiдмовитися вiд пiдступного подарунка долi?..

А як же небо над турнiрним полем? Небо, яке падае на мене, i пiвмiсяць Но-дачi в ньому?!

А Тьмянi? Тьмянi – i вбитi Звитяжцi, й Шешез Абу-Салiм, який чекае, i розпачливий Пояс Пустелi, Маскiн Сьомий з Харзи?..

А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?

Нi. Я не в змозi вiдмовитися вiд цiеi руки. Я не буду вiд неi вiдмовлятися.

…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевоi руки-рукавицi – i крiзь неi далi, крiзь соннi шари ii пам’ятi, обминаючи iх, не тривожачи чуйний спокiй, немов я пiдкликав Придатка, ще не знаючи, навiщо, ще роздумуючи, сумнiваючись…

І незабаром вiдчув, як щось тягнеться менi назустрiч.

Що це? Хто це?

«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.

«Хто ти?» – луною почулося вiдтiля.

«Я – Вищий Мейланя…»

«Я – Вищий Мейланя…»

Тиша.

І – стрiмким обопiльним випадом:

– Я – прямий Дан Г’ен на прiзвисько Єдинорiг! А ти – ти мiй…

– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мiй…

Я так i не змiг сказати: «Ти – мiй Придаток!»

А вiн? Що не змiг сказати вiн?!

Ти – мiй… Я – його?!.

…Латна рукавиця, у якiй спить пам’ять про забутий час, хиткий мiст мiж двома свiтами, що поеднуе iх в одне цiле… i здригнулися неживi пальцi, а кольчужнi кiльця немов уросли в тiло, коли ми ввiйшли один ув одного: Звитяжець i його Придаток, Людина i його Меч; увiйшли, але не так, як клинок входить у тiло, а так, як увiйшли ми, стаючи злитим, единим… яким, напевно, i були, не розумiючи цього…

Нi, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодiй у чужих скринях (цей образ був незрозумiлий менi, але Чен чiтко уявив його, i…), i знання нашi не злилися в один нерозривний монолiт, як зварюються смуги рiзного металу в майбутнiй клинок (не-Звитяжцевi важко було повною мiрою вiдчути це, але…); просто…

Просто я не можу передати це словами.

І обое ми завмерли, коли iз чорних глибин пам’ятi латноi рукавички пролунали два глухi, ледь чутнi голоси, якi ведуть розмову без початку й кiнця…

– Ось людина стоiть на роздорiжжi мiж життям i смертю. Як iй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоiть спокiйно пiд небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам пiд небом.

І я зрозумiв, що бiльше нiколи не назву Чена Придатком.




3


Уранцi дверi в кiмнату виявилася незамкненi.

Чен сходив умитися, тодi одягнув мене в пiхви, i ми пiшли в кузню.

А в кузнi було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали мiхи, не палав горн, i в кутку спиною до нас сидiв Придаток-пiдмайстер, перебираючи зародки майбутнiх Звитяжцiв. Із-за його шкiряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.

Двiчi Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кiлькiстю шарiв металу, i двiчi Малий крис внутрiшнiм поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнiвний зародок, не даючи з’явитися на свiт щербатому Звитяжцевi.

Я мовчки спостерiгав за роботою доти, доки Малий крис не помiтив мене.

Вiн здригнувся – так, на його мiсцi я теж би здригнувся пiсля всього, що було, – i отямився лише пiсля доволi-таки нечемноi паузи.

– Вiтаю тебе, Вищий Дан Г’ене! – квапливо вимовив крис, i Придаток його жваво пiдвiвся на ноги. – Вiтаю i…

– І поговоримо, – закiнчив я з легкою iронiею. – Нi, не вестимемо Бесiду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?

– Семар, – квапливо вiдповiв вiн, доки Чен вiшав мене на спецiальний гак у збройовому кутку, i менi довелося двiчi кивнути Семаровi, вказавши на гак поруч, перш нiж вiн мене зрозумiв.

Зрозумiв i завис бiля мене, зачепившись кiльцем у зубах змii з його рукiв’я.

– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар iз Малих кузнi глави роду Довгих палиць Гердана на прiзвисько Шпичастий Мовчун, i ще…

– Шпичастий Мовчун, кажеш, – лiниво протягнув я. – Що ж…

– Так, Вищий Дан Г’ене, воiстину так, – дзвякнув Семар. – А я…

– А ти – Хвилястий Базiка, – перебив його я. – Бач, розспiвався, як в Абу-Салiмiв на прийомi… Ти в кузнi хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гiсть. Ото й поводься, як личить господаревi в присутностi гостя. Нехай хоч i тричi Вищого.

– А менi ваш випад страшенно подобаеться, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж вiд землi. Я на три турнiри поспiль iз кузнi вiдпрошувався. Гердан бурчав, але нiчого, вiдпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востанне я й розгледiти майже не встиг. Завадили…

– Хто? – поцiкавився я.

– Та Вищий Гвенiль i завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, iз Лоулезьких еспадонiв, ви ж його знаете!.. Придаток його дверi перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад iшли… у нас. Я тодi в коридорi був…

Он воно що! Це, виходить, учора вiн мiй випад не до кiнця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Нi. Не бачив вiн нiчого. Дверi вже пiсля тюбетейки зовнi вiдчинили… Не пощастило тобi, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звiсно, в щiлину не пiдглядав.

Чи пощастило?

– Я ще Вищому Гвенiлю потiм кажу, – продовжував мiж тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсiм трiшечки, i побачили б ми випад Єдинорога у всiй красi! А Гвенiль глянув на мене, помовчав i старий виливок у кутку навiщось навпiл розрубав. Я пiвночi думав, що ж вiн цим сказати хотiв… Лише до ранку додумався.

– І що?

– А те, що дотепер страшно, – тихо вiдповiв Малий крис Семар.

Із гуркотом розчинилися дверi пiдсобного примiщення, i звiдти вийшов Придаток-Повитуха в шкiряному фартуху зi знаком Небесного Молота на кишенi. На його плечi лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-гердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжцiв, якi здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.

Його потовщення, усi в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – i тому здавалося, що хтось iз них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно вiд точки споглядання – зайве.

Ага, мало не забув… Тих Придаткiв, якi стояли бiля ковадла, де народжувалися Звитяжцi – але не всiх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рiдко називали Придатками, а частiше Повитухами.

…Чен рiзко пiдвiвся, покинувши розгубленого Придатка-пiдмайстра, i пiдiйшов до мене. Потiм вiн пiдняв праву руку, негнучкi сталевi пальцi торкнулися мене – i знову ми стали цiлим, але тепер це вiдбулося простiше й легше.

Мабуть, крис Семар вирiшив, що я збожеволiв. Мабуть, його Придаток вирiшив, що Чен Анкор збожеволiв.

Просто я довiдався, як звуть Герданового Придатка; просто Чен довiдався, як ми звемо Тих, хто стоiть бiля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойностi. Надто вже смiшно вийшло: Повитуха Коблан Залiзнолапий.

Шпичастий Мовчун пiдiйшов, i Повитуха Коблан опустив його на пiдлогу неподалiк вiд мене. Я глянув на господарiв кузнi й… промовчав.

– Вiтаю тебе, Вищий Дан Г’ене, – гулко бухнув об пiдлогу важкий Гердан.

– Вiтаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.

А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але мiцним путами – i тому кожен iз нас вiв одночасно двi розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумiв: двi розмови – насправдi одна, два голоси – майже один, Гердан Шпичастий Мовчун i Коблан Залiзнолапий – о палахкотлива Нюринга, наскiльки ми виявилися схожi один на одного, усi без винятку!..

Чен опустив руку й пiшов iз Повитухою Кобланом до горна. А ми з Герданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.

– Ти маеш право гнiватися, Єдинороже, – Гердан говорив повiльно, слова заледве давалися, i вiд того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутностi Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…

– Ти маеш право гнiватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш менi…

– Нi, – перервав я його, – не знаеш. Я скажу тобi, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домi своему Вищого Дан Г’ена з Мейланя i не злякався гнiву розлютованого Єдинорога…

Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.

– Я скажу тобi – спасибi, – закiнчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?

Бiля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.

Майже одночасно з Герданом.




4


А до полудня приiхав мiй чудовий дворецький, мiй вузький i вiдданий есток Заррахiд.

Я зустрiв його на вулицi – не на тiй глухiй вуличцi, куди виходили вiкна моеi темницi, а бiля парадного, так би мовити, входу в Герданiв дiм.

– Радий бачити вас бадьорим i сяючим, Вищий Дан Г’ене, – мов нiчого не сталося, вiдрапортував Заррахiд i привiтно хитнув крученою гардою. – Насмiлюся запитати, у яких пiхвах ви волiли б вiдправитися на сьогоднiшню аудiенцiю до Шешеза Абу-Салiма фарр-ла-Кабiра? Я привiз вам тi, що iз вправленими топазами; тодi з бiлою смугою круж набалдашника… тодi тi, якi вам надiслали на замовлення з Дурбана, i ще тi, що з мiдними подвiйними кiльцями, а також…

На якусь мить я онiмiв. А безсовiсний Заррахiд за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десяткiв пiхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!

І те, що я збирався висловити Заррахiду, непомiтно вiдiйшло на другий план. А тодi й узагалi випарувалося.

– Хiба ти все це… сюди привiз? – нарештi отямився я.

Питання виявилося зайвим. Звичайно, привiз! Тим паче, що з-за повороту вже виiжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.

– Там пiхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.

– І пiхви теж, – радiсно пiдтвердив есток. – А також усе необхiдне для вечiрнього свята в Гердана, на яке ви волiли запросити Вищого Гвенiля з Лоулезьких еспадонiв, Вовчу Мiтлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв. Накажете розпорядитися?

– Я? Волiв запросити?!

– А хiба ви хотiли б бачити сьогоднi ввечерi iнших Звитяжцiв Кабiра? Кого саме?

– Та нi… якщо вже бачити – саме цих.

– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахiд.

«…Чудовi в мене друзi, – думав я, доки ми iз Заррахiдом iхали на присланих верхових конях у замiський дiм Абу-Салiмiв, де менi було призначено аудiенцiю. – І друзi чудовi, i дворецький чудовий, i життя – щасливе… i пiхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумiю, все смикаюся, лютую, а довколишнi тiльки те й роблять, що безпутного Дан Г’ена на шлях iстинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху iстинного, а бачу безлiч рiзних шляхiв, iстини ж у них порiвну… Де вiн, де единий шлях Дан Г’ена, шлях Єдинорога – нi, просто Шлях Меча?! Де вiн?!.»

Із такими цiкавими думками я й не завважив, як опинився в тiй же залi, у якiй не так давно вiдбувалася церемонiя Посвяти, а клятий турнiр був iще попереду, i все було гарно… Усе було гарно. Було.

Колиска новонародженого Придатка й далi стояла на церемонiальному пiдвищеннi – я не бачив вiд дверей, чи е в колисцi дитина – а в узголiв’i на родовiй пiдставцi мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабiр.

І порожньо було в залi…

Я подумки торкнувся Чена – менi все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залiзну руку, яка дивним чином ставала спiльною частиною нас обох, i ми рушили було до пiдвищення, та не дiйшли.

По-перше, нас зупинило звiрине гарчання. У металевiй клiтцi бiля стiни метався з кутка в куток плямистий чауш – звiр рiдкiсний не лише для Кабiра, але й для Мейланя, в окраiнних солончаках якого вiн i водився. Чауш скидався на катьярських бiйцiвських собак – короткошерстих, мiцних, iз вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кiлька разiв бiльший, iз кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвiст його вiд народження був схожий на стиснутий кулак, що невiдь як вирiс iз звiрового заду. Зараз цей хвiст-кулак дрiбно тремтiв i злобливо посмикувався.

…А по-друге, мене змусив обернутися голос.

– На Бесiду, Єдинороже?

Їх сонцесяйнiсть, царствений ятаган Шешез Абу-Салiм з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Вiн був у темних нелакованих пiхвах, вiдверто пiдкреслюючи цим буденнiсть зустрiчi, i його важкий Придаток тримав Шешеза в руцi, немов забувши причепити кiльця пiхов до шкiряного пояса.

Я не вiдповiв. Запропонувавши менi Бесiду, Шешез очевидно мав на метi перевiрити особисто все те, що вiн чув про нового, божевiльного Дан Г’ена й нову руку його Придатка – а чув вiн, поза сумнiвами, чимало. І насамперед – вiд Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезовi…

– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звiра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесiду?

Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись iз пiхов, i рiзко ввiйшовши назад, Шешезiв Придаток несподiвано легко зiскочив з помосту, i я вiдчув, що Шешез Абу-Салiм боiться мене.

Боiться. Для того й клiтку зi звiром у залу велiв поставити, щоб слiпа звiряча лють йому хоробростi додала; для того й приймав мене в залi, де спав старий Фархад – славне минуле Кабiра; певно, пiдточили останнi подii колишню впевненiсть ятаганiв фарр-ла-Кабiрiв… випробувати хоче, а боiться!

А я, я сам, колишнiй, – невже не злякався б той Дан Г’ен Бесiди зi Звитяжцем, про якого знав би те, що знав Шешез Абу-Салiм про мене? Якби вiдав – ось передi мною той, кому довiрено правителем переслiдування Тьмяних; той, хто мало не вбив Придатка, який служив Дитячому Вчителевi й блазневi роду Абу-Салiмiв; хто змусив свого власного Придатка стиснути сталевi пальцi…

Так, ятагане фарр-ла-Кабiре, i я б злякався. Зiзнавшись у цьому перед самим собою, я в церемонному салютi вилетiв iз пiхов i весело блиснув назустрiч Шешезовi.

І ятаган зопалу не помiтив, що його Бесiдник Дан Г’ен – у лiвiй руцi Придатка.

У лiвiй.

У живiй.




5


…Шешез пiшов, як звичайно, вiд лiвого плеча врозмах; я повiв Чена назад i сковзнув пiд другий удар, скидаючи ятаган убiк i загрозою зустрiчного випаду змушуючи Шешеза стримати запал i перейти до ретельнiшоi оборони.

Помилився, помилився сяючий ятаган, усе врахував у мудростi своiй, але прорахувався – не вийде в нього перевiрки Єдинорога, зiрветься випробування!.. Якби на мiсцi Шешеза був еспадон Гвенiль або та ж Вовча Мiтла – не впорався б я з ними, залишаючись у лiвiй Ченовiй руцi; а в правiй, у залiзнiй рукавицi немае у мене впевненостi… яка впевненiсть може бути у дивi, нехай воно навiть раз i сталося!

Проводь Бесiду, ятагане фарр-ла-Кабiре, проводь Бесiду, запитуй, вiдповiдай, але не забувай вчасно сам ухилятися й Придатка свого вести! Не рубка в нас зараз, а Бесiда; не сила й вага в пошанi, а вмiння Звитяжця, то ж я для тебе й у лiвiй руцi – Мейланьський Єдинорiг… нумо, Шешезе, ганяй задиханого Придатка, дзвени веселiше, хоч би ти був i тридцять три рази фарр-ла-Кабiр!..

Я навiть устигав думати про сторонне. Є в колисцi новонароджений Придаток чи нема; якщо е – чому не плаче вголос вiд шуму нашого? Чи всерйоз спить на пiдставцi старий Фархад, чи нишком спостерiгае давнiй боець за чужою Бесiдою? Чому ошалiв плямистий чауш, навiщо раз за разом кидаеться на грати, випустивши кривi котячi пазурi? – ага, тут якраз усе зрозумiло, даремно подумав, даремно вiдволiкся… А ось те, що Шешезiв Придаток уже на помостi – то ж i ми вже на помостi, i бачимо те, чого iншi не бачать!

– Мей-лань!

Красиво летiв Шешез, майже через усю залу летiв, вибитий мною, та ще й по пiдлозi на чотири довжини клинка проiхав, i зупинився лише тодi…

Коли вперся в пазуристу лапу.

Не витримав замок, трiснуло в ньому щось – i розчинилися дверi клiтки, випускаючи на волю червонооку лють; припав звiр до мозаiчноi пiдлоги, i переможний рик прокотився по залi Посвяти, заметавшись мiж колон.

Лежав на холодних кольорових плитках ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр; лежав на палiсандровому ложi ятаган Фархад iль-Рахш фарр-ла-Кабiр; завмер у лiвiй руцi Чена Дан Г’ен iз Мейланя – i нiчого не мiг зробити нам звiльнений плямистий чауш, який готувався до стрибка.

Нiчого. Зуби його, пазурi його – нiчого. Та й не став би вiн нам нiчого робити.

Стояв на помостi Чен Анкор iз Анкорiв Вейських; стояв поруч iз ним захеканий Шешезiв Придаток – i нiчого не мiг зробити iм плямистий чауш, бо поруч були дверi, рукою подати, тi самi дверi, i зовсiм-зовсiм поруч…

Не встиг би чауш. Стрибай чи не стрибай – не встиг би.

А я все думав про одне, хоч i нiчого начебто Звитяжцевi про це думати; думав i не мiг, не смiв вiдволiктися, боявся вiдволiктися, i так i не знав…

Є колисцi дитина-Придаток чи нема?!

Якщо нема – ось дверi; ось сталь, перед якою не встоять iкла i пазурi… Якщо е – ось дверi, ось сталь… ось звiр i тендiтна плоть у колисцi. Майбутнiй Придаток Фархада iль-Рахша. Який стане колишнiм, так i не ставши справжнiм.

– Ільхан мохасту Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi! – глухо продзвенiло поза мною.

Нiколи у своему життi не чув я такого дзвенiння; i невiдоме для мене було значення сказаного.

Трiснула одна з опор дерев’яноi пiдставки, двi iншi не витримали ваги старого ятагана, зiгнулися, спружинили, похитнувся палiсандровий постамент…

Я це бачив.

Скреготнули пазурi по гладкiй пiдлозi, ривком розiгнулися потужнi лапи, посилаючи чауша в повiтря з невiдворотнiстю збожеволiлоi долi…

І це я бачив.

Двое летiли назустрiч один одному: звiльнений звiр, обiйнятий спрагою вбивства, i оголений ятаган Фархад, пiхви якого зачепилися кiльцем за обломлену опору пiдставки, яка послала Звитяжця в полiт.

– …Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi! – луною пролунало удруге. Грiзно й незрозумiло.

А тодi Чен, немов у снi, простягнув праву руку й легко пiймав Фархада за рукiв’я. Уперше мiй Придаток тримав одночасно зi мною iншого Звитяжця; але хiба не вперше iснував Придаток (знову це кляте слово!) з невiдь чиею латною рукавицею замiсть руки?!

Зопалу я навiть i не помiтив – майже не помiтив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потiм я раптом побачив Кабiр у вогнi, який проступив крiзь стiни зали, гнiвно заiржав примарний гнiдий жеребець, i я зробив те, що мусив зробити.

Зробив.

Сам. Чи не сам?..

Але я це зробив.




6


…Шешезiв Придаток важко зiйшов iз помосту, немов минулi митi зостарили його на добрий десяток рокiв – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – i, обiйшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.

Нагнувся. Пiдняв.

Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр мовчав.

Його Придаток ще трохи постояв i повернувся до мертвого звiра. Присiвши бiля тiла, вiн завмер навпочiпках; Шешез обережно потягнувся вперед i майже несмiло торкнувся розрубаноi голови з навiчно вискаленою пащею.

Розрубаноi. Чисто й умiло. Як умiли це робити ятагани фарр-ла-Кабiр, рубаючи неживе; i я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, i старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.

Закривавлений Фархад iль-Рахш i далi був у правiй руцi Чена.

Потiм Шешез штовхнув голову чауша, i та закинулася, вiдкриваючи буру злипле хутро на простромленiй наскрiзь шиi звiра.

Ятагани так не вмiють.

Так умiю я.

О Дикi Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смiшного просто!.. І я неголосно засмiявся. Смерть i смiх – ви, виявляеться, часто ходите поруч!

Так, сьогоднi передi мною й Фархадом був звiр, дикий безмозкий звiр, хижий мешканець солончакiв – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руцi – вiрнiше, не лише в руцi з металу – але й у менi?! На кого ти перетворюешся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!

Невже такий Шлях Меча?!

Чен зiстрибнув униз, пiдiйшов до Шешезового Придатка й вiддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салiм ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залiзноi руки Чена; я вдав, нiби нiчого не вiдбулося, i ретельно витерся об шкiру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це ранiше.

– Фархаде! – тихо покликав я потiм (менi легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде iль-Рахше фарр-ла-Кабiре!

Вiн не вiдгукнувся. Вiн спав. Або вдавав, що спить. Або думав про свое. Яка рiзниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Г’ене? – вiдповiв замiсть iль-Рахша Шешез, i голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салiм пiдняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаноi пiдставки, довго дивився на неi, а потiм його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так i не одягвши його в загубленi пiхви.

– Тут нiкого нема, – кинув Шешез, вiдповiдаючи на ще одне запитання, яке я так i не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в iншому мiсцi. У цiй колисцi вiн лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Г’ене, ти хочеш знати, що кричав мiй двоюрiдний дядько Фархад?.. Вiн кричав: «Ільхан мохасту Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своему домi…

Я чекав.

– Це означае, – сухо продовжив Шешез Абу-Салiм, – це означае: «Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти мое прiзвисько.

– Аль-Мутанаббi? – задумливо брязнув я, опускаючись у пiхви. – Це Звитяжець?

І одразу засоромився власноi дуростi. Якщо в цього аль-Мутанаббi була рука – ким вiн мiг бути, якщо не Придатком?

Шешез начебто й не помiтив мого промаху.

– У роду Абу-Салiмiв, – завважив вiн, – iснуе старе повiр’я, що коли пiвденний похiд Диких Лез увiнчався взяттям Кабiра, i найкращий ятаган нашоi родини став першим фарр-ла-Кабiром… отож, його Придатка нiбито звали Абу-т-Таiб Абу-Салiм аль-Мутанаббi. І я не раз чув вiд того ж Фархада, що в чорнi днi Кабiра знову настане час для руки цього Придатка. Щоправда, я завжди смiявся над велемовнiстю старого, коли вiн учергове брався розповiдати менi одне й те ж…

– Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi… – повторив я. – А клинки Мунiра – це теж iз ваших родових переказiв? І хто такий Мунiр? Ім’я? Мiсто? Мiсцевiсть?

– Не знаю, – вiдповiв Шешез, – нiчого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закiнчився. І ще дещо закiнчилося…

Вiн рiзко злетiв угору й описав подвiйну дугу над головою свого Придатка.

– Смертi! – пискнув ятаган. – Смертi, убивства, нещаснi випадки, примари Тьмяних – все це закiнчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижнi, як у Кабiрi все спокiйно! І я не можу бiльше, я постiйно чекаю не знати чого, я боюся власноi тiнi… Цей клятий спокiй вимотав мене гiрше, нiж щоденнi повiдомлення про черговi вбивства! До того ж, цей харзiець, що палае ненавистю, цей Пояс Пустелi… останне його повiдомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – i вiдтодi вiн мовчить! А повiдомляв, що напав на слiд… Виходить, однак, що слiд напав на нього…

Шешез заспокоiвся так само несподiвано, як i запалився.

– Свiт перевертаеться, Єдинороже, як клепсидра, i минулi пiщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволiю вiд невiдання, Кабiр метаеться вiд стiни жаху до дверей безнапастя, ти вiриш Дзютте Уламковi й намагаешся врятувати зiпсованого Придатка, Маскiн Сьомий з Харзи… вiн учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушуе свого Повитуху приклепати твоему Ченовi невiдомо чию руку, а Фархад дивиться на неi й волае до руки аль-Мутанаббi!.. Певно, i справдi настали чорнi днi Кабiра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вiкнами було свiтло.

І я зрозумiв, що аудiенцiю закiнчено.

А ще я згадав, що тiеi митi, коли в Гердановому домi вперше стиснулися сталевi пальцi – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад iль-Рахш.

Дзютте сказав: «Заради клинкiв Мунiра!..»




Роздiл 8





1


А вечiрка – або свято, як пишно висловився Заррахiд – пройшла надзвичайно успiшно.

Гостi були люб’язнi й пiдкреслено безтурботнi, Гвенiль увесь час жартував i увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Гвенiлю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахiдовi я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всiй формi про переведення естока на сьогоднiшнiй вечiр у ранг гостя – i тепер мiй Заррахiд завзято впадав коло Вовчоi Мiтли й був неперевершений…

Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв мовчав, як завжди, але мовчати вiн умiв доволi виразно, передаючи рiзнi вiдтiнки настрою – i я вирiшив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо. Мовчав i Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своiх примх i дивацтв.

Бесiди велися винятково свiтськi, не на перемогу, а так – для розваги, iз численними поступками Бесiдникiв один одному, i я просто дивувався, спостерiгаючи за галантним еспадоном або майже доброзвичайним Дзютте.

Сам я в Бесiдах участi не брав, задовольняючись роллю глядача й – iнодi – третейського суддi. Мене зупиняла аж нiяк не непевнiсть у залiзнiй руцi – пiсля вбитого чауша я не сумнiвався в ii особливих можливостях, i лише злегка побоювався iх – а просто я по гарду був ситий тим, що сталося, та й гостi моi намагалися не надто зачiпати Єдинорога.

Про всяк випадок. Тим паче, що випадки в наш неясний час справдi були – усякi…

«Так, напевно, – думав я, дивлячись на Придаткiв, що йдуть по завершеннi Бесiд до накритого стола, i на друзiв Звитяжцiв, що зiбралися в збройовому кутку навколо великовагового Гердана й жваво дискутували про щось, – напевно… Якщо дуже постаратися, вони всього навчаться… навчаться вбивати. Властиво, чому „вони“?! Нас, нас усiх можна навчити щербити й ламати один одного, безповоротно псувати Придаткiв, скажено кидатися вперед iз гарячим вiд лютi клинком, i кривава пiна буде закипати на тiлах колишнiх Звитяжцiв!.. І зрештою, ми розучимося вести Бесiду, бо не можна вести Бесiду в страху й лютi.»

За столом Придаткiв пролунав вибух реготу, а в збройовому кутку Дзютте блискуче зобразив мiшанця коцюби й Шешеза Абу-Салiма, вiд чого захопленi глядачi весело пискнули – не переходячи, втiм, меж. Що дозволено блазневi… те дозволено блазневi, а смiятися дозволено всiм.

«Дивно, – думав я, чемно блиснувши усмiшкою, – свiт так великий, а я нiколи не заходав навiть у думках своiх за межi Кабiрського емiрату й земель, що межують iз ним, бодай того ж Лоулеза! А наживо я тим паче майже нiчого не бачив, крiм Мейланя та Кабiра! Що вiдбуваеться там, далеко, не в нас? – а там же напевно щось вiдбуваеться! Звiдки приiхав у свiй час у Кабiр есток Заррахiд? Та хiба лише вiн… Як там – так само, як у нас, чи iнакше? Може, те, що для мене – пам’ять латноi рукавицi, для них – реальнiсть нинiшнього дня?!»

Щоб вiдволiктися вiд невеселих мiркувань, я уважнiше глянув на Придаткiв за столом i побачив, як мiй Чен нiяково перекинув повний кубок, за звичкою тицьнувши в нього правою рукою.

«Цiкаво, а чи зможе вiн, Чен Анкор, узагалi взяти що-небудь цiею рукою – що-небудь, крiм Звитяжця? Кубок, очеретяний калам для писання, повiд? Ану спробуемо з iншого боку…»

Я розслабився, обвиснув на гаку, подумки дотягнуся до рукавицi, дiстався крiзь неi до Чена – i вiн вiдчув, вiн пiдняв металеву руку й з упертiстю, що здивувала навiть мене, знову потягнувся до перекинутого кубка, пiд яким розпливалася по скатертинi багряна пляма.

Так, молодець, правильно, а тепер забудь про кубок… уяви собi, що береш мене… згадай рельеф мого рукiв’я… гаразд, спробуемо разом…

Сталевi пальцi непевно здригнулися, потiм слабко заворушилися, немов i справдi пригадуючи щось – i щiльно охопили кубок. Чен спершу з подивом дивився на це, але подив швидко минав, i йому на змiну з’явилися розумiння й радiсть. Тиха, спокiйна радiсть. Отже – можу… тобто можемо. Можемо. Кубок, калам, повiд, що завгодно. Ось лише чому я такий щасливий вiд цiеi подii? Адже скажи комусь iз Звитяжцiв про такi стосунки з Придатком – не повiрять. Вирiшать, що збожеволiв Єдинорiг. Вiд страждань. І нехай. Просто вони ще не знають про те розпуття, на якому сходяться Шлях Меча й Шлях Придатка; а далi, можливо, веде всього один Шлях.

Просто – Шлях.

Один пiд небом.

І менi раптом захотiлося озвучити питання, якi мучили мене, – бодай дещицю iх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати вiдповiдi Придаткiв.

Як?

А ось так…

Чен уже стояв поруч зi мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясi, а залiзна рука торкнулася мого рукiв’я, пiдсилюючи почуття цiлiсностi – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далi, на крок глибше, нiж ранiше.

Тепер ми були не просто разом, не просто Чен i Я – нi, ця iстота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно вiд того, чий порив у тому або iншому вчинку виявлявся першим.

Так воно й трапилося, легко й природно, i настiльки швидко, що не залишилося часу нi зрадiти, нi пошкодувати.

Тому Я-Чен не жалiв i не радiв.




2


Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат i повернувся до столу.

Я-Чен мигцем вiдзначив, що, схоже, нiкого не стурбувала короткочасна вiдсутнiсть Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясi теж нiкого особливо не здивувало. Мало що…

Хiба трохи уважнiше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв – самi Придатки звали його Друдлом.

Друдл Муздрий, блазень iхньоi величностi емiра Кабiрського, Дауда Абу-Салiма.

Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Салiма фарр-ла-Кабiра.

І нехай пiсля цього хто-небудь спробуе переконати мене, що ми не схожi один на одного! Ми, Звитяжцi й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тiльки я, нехай тiльки я…

Один пiд небом.

А поки що я непомiтно вiдiйшов на другий план, перетворюючись iз Мене-Чена на Чена-Мене, i сам не помiтив, як Придатки за столом набули iмен i перестали бути Придатками.

Стали людьми.

Чен-Я усмiхнувся присутнiм, пiдсунув високий м’який пуф, якого привiз дворецький, i сiв поруч iз Фальгримом, який захоплено жував. І вiдзначив мимохiдь, що навiть у Коблановому домi мiцно вкоренилася захiдна мода iсти за столом – а старий звичай сидiти на подушках за дастарханом якщо де й зберiгся, то вже напевно не в Кабiрi.

…До речi, за столом Мене-Чена чекав приемна несподiванка. Виявляеться, Чен – просто Чен, iще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Мунiра.

Вiдповiдь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати вiдповiддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспiв почав Коблан, – два великi майстри-зброярi, i звали iх Масуд i Мунiр. Дехто схильний вважати iх Богами Небесного Горна або демонами пiдземноi кузнi Нюринги, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог i в чомусь демон, i не вiрю я дозвiльним вимислам. Людьми вони були, Масуд i Мунiр, якщо були взагалi… А ось у те, що був Масуд Мунiровим учнем й вiд нього одержав свого часу iменне клеймо майстра – у це вiрю. І не було зброярiв кращих, нiж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – i вирiшили з’ясувати це в давньому випробуваннi. Пiшли Масуд i Мунiр, – кожен iз трьома свiдками, молотобiйцями з дiда-прадiда, i трьома свiдками iз людей меча, – пiшли в Бiлi гори Сафед-Кух…

Коваль важко пiдвiвся, пройшов до маленького рiзьбленого столика на гнутих нiжках i взяв пiалу з остиглим зеленим чаем. Вiн тримав ii легко, дбайливо, i було незрозумiло, як грубi, обпаленi пальцi Залiзнолапого, подiбнi до кореня вiковоi чинари, умудряються не розчавити й навiть не забруднити найтоншу бiлизну порцелянових стiнок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своеi роботи в дно осiннього струмка, води якого тихо несли осiнне листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудiв меч, миттево розсiкався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезi. А листя, що пiдпливало до Мунiрового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далi за течiею.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарештi продовжив вiн, – вдарила тодi в струмок синя блискавка з ясного неба, роздiливши його на два потоки. І був перший потiк, де стояв мудрий меч майстра Мунiра, жовтим вiд неушкодженого осiннього листя. І був другий потiк, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – нiби кров раптом потекла замiсть води. І роздiлилися з тiеi митi шляхи ковалiв. Мунiр iз дванадцятьма свiдками пiшов вiд струмка, а Масуд прокричав iм у спину, що настане день – i в нього теж буде дюжина свiдкiв, якi не бояться дивитись на червоний колiр. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, i тодi вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунiр – i не побачив учня свого, Масуда-зброяра, i меча його теж не побачив. А два гiрськi струмки тихо несли у водах своiх осiнне листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось вiдтодi й називають себе ковалi Кабiра, Мейланя, Хакаса й багатьох iнших земель Мунiровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить iз наших кузень. І семихвостий бунчук Кабiрського емiрату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осiннього листя, що безбоязно пливе у гiрському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нiнчi. – Вiн так i не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тiльки, що вiн, згiдно з клятвою, викував у таемнiй кузнi дванадцять клинкiв, i тринадцятим був клинок зi струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечiв, i тiшить iх червоний колiр кровi людськоi. І коли ламаеться меч iз Тьмяноi Дюжини й Одного, знову загоряеться горн у таемних кузнях, i проклятий Масуд-зброяр або один iз його послiдовникiв – а знайшлися й такi – бере важкий молот i йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горнi, стогне залiзо пiд безжальними ударами, i темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й iще гiрше – не новий клинок куе коваль, а перековуе старий, який був ранiше свiтлий, чистий i…

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цiкавишся? Начебто не був ти ранiше надмiру допитливий…

Я-Чен вiдповiв не одразу. Чен-Я невiдривно дивився на блазня, на кремезного невисокого чолов’ягу в смiшному й куцому розпоясаному халатi – i бачив круглу мармизу з чорною цапиною борiдкою, яку Друдл безупинно пощипував, бачив фiрузьку тюбетейку, що з’iхала на потилицю, пробиту мною й опiсля акуратно заштопану; бачив…

Друдл, схоже, кiлька днiв не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий i колючий iжачок вiдрослого волосся, нiби трава – квiтчастий горбок; i був пагорб-тюбетейка яскравий i святковий, а трава – побита морозом i бiла вiд iнею.

Ой, чомусь Я-Чен або Чен-Я – словом, чомусь ми почали якось по-чудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазень-радник емiра Дауда… бiлий, як молоко, i навiть не був – став…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/shlyah-mecha/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения